Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Всередину корпусу пропускають лише авто з Гольмцом і нагородою. Всім іншим доводиться виходити і йти пішки.

– Миколо Ісидоровичу! – кричу я Хомутинському. Той мене бачить і кривиться. Він-то мене поважає, але коли наодинці, а ото при натовпі визнавати своє знайомство з якимось мужиком соромно. Але пам’ятає, як я йому допоміг, то підійшов.

– В Азовсько-Донському банку розповіли, що приходив товстун, орендував на тиждень банківську скриньку. Не місцевий. В інших банках нових клієнтів по скриньках не було, – шепоче Хомутинський, і по ньому видно, що швиденько хоче він закінчити розмову.

– Дякую, а хочете Ксенії Дмитрівні прислужитися? – питаю я.

– Як? – дивується Хомутинський.

– Вона дуже любить фокуси з мавпами. В Європі побачила і тепер просто божеволіє від них. А тут у мене дресирувальник знайомий є. Ось! – я штовхаю до Хомутинського Капусту з Марусею. – Це буде найкращий подарунок для Ксенії Дмитрівни, звісно, опісля знахідки «Зірки Сходу»! Проведіть цього фокусника і його дружину, побачите, яка пані Пяльцева буде щаслива!

Хомутинський кривиться, якось йому ніяково проводити людину з мавпою.

– Скажіть, що це Ксенія Дмитрівна попросила! – підказую я.

– Але я не зможу і вас ще провести, – бідкається Хомутинський.

– А мене й не треба, я сам. Дресирувальника з дружиною ведіть, – штовхнув я Капусту до Хомутинського. Той скривився, але повів.

Я з натовпу вибіг, знайшов свого візника.

– Ходімо! – кажу йому.

– Куди? – лякається він.

– Сюди! – і три рублі йому даю. Більше він нічого не запитував. Відійшли ми з ним за ріг, там через огорожу перелізли. Жодної охорони, мабуть, усі біля воріт зібралася. – Почекай тут, – кажу, а сам побіг до гауптвахти. Свиснув. Визирають кадети. Вже зовсім бліді та нещасні. – Ну, що, хлопці, в мене для вас добра звістка, але спочатку послухай ти мене, – кажу тому кадету, який шерех у кімнаті з діамантом чув. Починаю зображувати дещо. – Ти приблизно таке тоді чув?

– Таке, точно таке! Звідки ви знаєте? Що це було?

– Готуйтеся, скоро вийдете на волю! – і побіг я. До гостьового корпусу, де Ксенія Дмитрівна жила. Його не охороняли, всі на центральний вхід побігли. Кімната Пяльцевої мене не цікавила, а ось та, де імпресаріо її жив, – то інша справа. Плечем двері вибив, трохи попорпався всередині. Далі з візником пішли до центрального корпусу.

– Ой, тут самі пани! – хвилюється мій напарник.

– Не бійся, їм зараз не до нас.

Дивлюся, що натовп у корпус заходить, ми теж.

– Гольмц знову до кімнати пішов! – кажуть у натовпі. За деякий час чується:

– Виходить!

Усі повалили геть із корпусу. Он Гольмц з’явився, обличчя в нього тривожне, відображає, мабуть, роботу думки, щось собі він шепоче під носа. На вулиці тихо стало, всі дивляться на нього, наче дикуни на чаклуна. Ось на що Ксенія Дмитрівна зірка і найкраща співачка імперії, але й вона дивиться на англійського гостя з відкритим ротом. Гольмц іде, а натовп перед ним розходиться, наче Червоне море перед жидівськими втікачами. Пішов англієць за корпус, роззирається довкола уважно. Підійшов до вікон кімнати, з якої діамант зник. Я дивлюся на візерунки з цегли на стіні аж до вікна, задоволено киваю собі. І Гольмц дивиться, а потім несподівано як озирнеться – натовп аж ахнув із переляку. Гольмц як побіжить уперед! Люди перед ним розходяться, тиснява, хтось упав, але й не крикнув, ані звуку не подав, тиша стоїть. А Гольмц біжить алеєю. Всі за ним кинулися. Ось він до останньої липи добіг – та як стрибне на неї. Підтягнувся на руках і застогнав, бо ж поранений. Натовп знову зойкнув. А Гольмц заліз рукою в дупло, яке в липі було, понишпорив там і дістав щось. Ото на дереві висить і показує всім. Натовп знову ахнув весь. Бо у руках англійця був величезний діамант. «Зірка Сходу»!

– Матір Божа! – це вже Ксенія Дмитрівна голосом своїм янгольським сказали.

– Слава великому Шерлоку Гольмцу! – заверещав граф, який слідував за своїм кумиром по п’ятах.

Ох, що тут почалося!

– Слава! Слава! Слава! – кричав натовп, усі почали обніматися та сміятися.

– Великий Шерлок Гольмц знайшов «Зірку Сходу»! – Маєвський так кричав, що аж голос зірвав.

– Слава! Слава! Слава! – розривався натовп.

Між тим, Гольмц ізліз з дерева, одною рукою притримувався за поранений бік, а іншою тримав діамант і наближався до Ксенії Дмитрівни. Поруч із якою стояв її імпресаріо, вирячивши очі. Та там у всіх очі на лоба полізли.

– Май дарагой Ксенія Дмитрівна, мати честь вручати цей дорогоцінності і вклонятися перед ваш велик таланти! – каже урочисто Гольмц, і всі починають аплодувати. А у Ксенії Дмитрівни аж сльози на очах з’являються. Бере вона той діамант і притискає до серця. Крутить головою, немов не може повірити в те, що це насправді відбувається. Ось уже й плаче, дивиться на «Зірку Сходу». Яка досить замизкана, бо ж у брудному дуплі лежала.