Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– А хто такий? – питаю у поліцейських.

– Та з Харкова, якийсь документ, а що саме, ми й не роздивилися, – кажуть вони.

Документ то добре, але рубль теж непогано, бо дав поліцейським і зайшов до лікарні. Пішов за тим чоловіком. Його до палати кадети не хотіли пускати, але вийшов сам Гольмц. Блідий, але на ногах уже тримався.

– Це прибуль мій улюблений скрипка. Пропусти! – наказав кадетам, і вони пропустили.

Якихось кілька хвилин харківський гість побув у Гольмца, а потім вийшов, швиденько у візок і поїхав. Ми за ним їхали у бік кадетського корпусу, але перед самим корпусом повернули на вузьку дорогу над урвищем, яке оточувало корпус із трьох боків. Там уже їхати слідом небезпечно було, бо побачили б, то я свого візника залишив і побіг. Гість свого візника зупинив біля огорожі, за якою якраз дуб великий ріс. Чоловік виліз з екіпажу, трохи відійшов і спритно видерся на стіну. Зістрибнув на територію корпусу. Я поспішив за ним. Гість уважно оглядався і йшов по алеї. Навколо ні душі, всі були біля центральних воріт, чекали на Гольмца. Гість же вийшов на липову алею і пройшовся нею. Не дійшовши до центральної будівлі, зупинився. Ніби дерева рахував. Потім підійшов до однієї з лип, спритно видерся, виліз десь на сажень, озирнувся. Навколо ані душі, крім мене, але я сховався добре, не позбувся ще філерських умінь. Гість трохи посидів на дереві, а потім зліз і пішов до огорожі. Переліз ізбоку й повернувся до екіпажу. Мабуть, чекати збирався той харків’янин, бо книжку дістав. Про Шерлока Гольмца.

Я пройшов повз візок, метрів сто ще, поки дорога трохи вбік не взяла, і сховався за рогом. Подивився, що дорога вузенька. А тут великий камінь під стіною лежить. Мабуть, із нього каміння дрібніше били, коли огорожу будували. Великий камінь, важкий, як для одної людини. Але що поробиш? Узявся я за нього, кілька хвилин совався, поки зірвав з місця. Підняти б його ніколи не підняв, а ось котити можна. Викотив його на дорогу, посередині якраз. Дебелий камінь, жодного візка не пропустить. Присів я на нього, трохи відпочив, але часу було обмаль. Паркан переліз, щоб не видно було, повертався алеєю корпусу. Подивився, що огорожа біля дуба трохи зруйнована, зручно по ній лізти. Ще раз паркан переліз уже біля свого візника, той аж злякався.

– Ви хоч не той, не грабіжник? – питає перелякано, а сам руку кудись під сидіння засунув. Що там у нього? Сокира чи ніж?

– Ну, ти скажеш теж! – усміхаюся. – Де ти чув, щоб кадетський корпус грабували? Нехай там банк, чи магазин, чи маєток панський. А в корпусі що брати? Кадетів, чи що?

Усміхаюся чесно-чесно. Це в мене є здібність така. Пам’ятаю, як їх благородь штабс-капітан Мельников хвалили мою морду за ось цей вираз:

– Золота в тебе морда, Ваню! Така морда, що все хочеться розповісти і грошей ще дати! Якби пішов ти в шахраї, то на всю б імперію гримів!

Дивлюся, що візник заспокоївся трохи, руку дістав з-під сидіння. Поїхали ми до входу в корпус. А там уже велелюдно зробилося. Авто, екіпажі, натовп витріщак. Нікого за огорожу корпусу не пускають, посилена охорона. Он трохи осторонь стоїть і Капуста з жінкою та мавпою, яка його обхопила і перелякано озирається. В інший час одразу б навколо натовп зібрався, дивитися чудернацьку істоту, але зараз не мавпу всі чекають.

– Доброго дня, – вклоняюся Капусті і його жінці.

– Доброго, – відповідає вона, заінтригована.

– Журнал узяли? – питаю Капусту.

– Так. А що ви замислили?

– Дещо для перемоги науки. Будь ласка, ідіть за мною.

– Але що відбувається?

– Хочете потрапити всередину, послухати саму Пяльцеву?

– О, Ксенію Дмитрівну! Звісно! Тільки хто ж нас пустить, тим більше з Марусею? – зітхає Капуста.

– З ким?

– З Марусею, я її Марусею назвав. – Капуста киває на перелякану мавпу. А та щось нюхати почала. Потім руку мені облизувати. Ту саму, якою я банани брав. Ну, стерво, оце так нюх.

– Завдяки Марусі й пропустять. Тільки не відставайте від мене!

– Їде! Їде! – закричали у натовпі. Дивлюся, а онде цілий кортеж авто. Наче хтось із великих князів до Сум завітав, такі почесті. А тут іще оркестр корпусу заграв, люди квіти почали на дорогу кидати. Ну, справжні урочистості. Так, он і Гольмц у першому, відкритому авто, в супроводі Ксенії Дмитрівни, голови місцевого дворянства і начальника корпусу. Оплески у натовпі, крики «Браво! Браво!», квіти так і летять! Далі авто з емблемою торгового дому «Харитоненко і син». Так розумію, що це нагороду везуть, десять тисяч рублів. Онде прикажчик, а он двоє міцних його помічників, охороняють гроші. Далі авто, мабуть, банкірів, бо серед них бачу Хомутинського, а далі ще багато інших.