Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Я за голову жінку взяв, а там у волоссі дивне щось. Я дивлюся, наче металеве, виблискує. Диви як понаряджали! І що це тут відбувається? Ящик той, який Олексій, наче гармату, на мене наводить.

– Не дивися сюди! – кричить мені. Не дивлюся я. Очі заплющив, добре мені, аж паморочиться, вкотре дивуюся, що ось така робота мені припала. Коли як блимне у мене в голові! Ну, от частенько так бувало, що не можу я пригадати, а потім наче вистрелить у мене щось, і стає все зрозумілим. Згадав я, де цю жінку бачив! Згадав! Матір Божа! Та я ж цю жінку на сотенних асигнаціях бачив! Та це ж імператриця Катерина Велика! Точно вона!

Як відстрибну я, шаровари підхопив і давай тікати.

– Стій! Куди? – кричить мені Олексій, а я його відштовхнув і далі біжу. Патлатий на мене кидається – і його відштовхнув, аж Куровського збив. Ще трохи і двері з підвалу, тікати звідси, коли постріл. Біля вуха куля просвистіла, у двері вп’ялася. І зупинився я. Оглядаюся і бачу того Іполита Михайловича з браунінгом у руці. Кидаюся перед ним на коліна.

– Ваша благородь! Це що ж таке діється! Це ж матінка імператриця Катерина Велика! Яка на сотенних є! – кричу.

– Яка вона тобі матінка? Вона Запорізьку Січ зруйнувала і малоросів, братів твоїх, закріпачила! – каже цей Іполит Михайлович.

– Однак це ж особа царственного дому!

– Померла та особа давно, а ось це – Ліззі Кріґей, проститутка з вільного міста Гамбурга. А що схожа вона на когось, так багато людей схожих, – каже він, але браунінг не прибирає. – І взагалі, ти заробити хочеш чи ні, Мокію?

– Хочу, але щоб потім поліція за мною не бігала! А то он у Олександрії раз государю-імператору на афіші роги домалювали, так усіх міщан з тієї вулиці відшмагали, для виховання. А тут же ще серйозніша справа! Тут не шкуру, а голову знімуть!

– Справа таки серйозна. Але вибір у тебе такий: або робити, що ми скажемо, і потім отримати гроші, або не робити й отримати кулю вже зараз. І я зовсім не жартую. – Я і бачу, що він не жартує і вагатися довго не буде. Нічим же не ризикує, бо ніхто не знає, що я тут. Пристрелять, закопають у садочку і все. Був Іван Карпович приватним сищиком, а став добривом.

– То що обираєш?

– Та краще б пожити, молодий я ще вмирати, – стенаю плечима.

– Правильно, друже. То повертайся на майданчик і працюй, виконуй все, що Олексій наказує, і не рипайся.

– Слухаюся, ваша благородь. Вибачайте, що не зрозумів одразу.

Ну, і повернувся я до жінки. Почали, як ото вона заходить і вперше бачить. З переляку справа трохи не клеїлася, але потім очі заплющив, Ізабеллу згадав, і пішло-поїхало. Вже і так, і сяк, керує Олексій. Вже і в мене сили немає, тільки думками про Ізабеллу і рятуюся.

– Стоп, знято! – нарешті крикнув Олексій, який у цьому кутку був за головного. Підвівся він з-за свого ящика, підбіг, потиснув мені руку.

– Дуже добре все вийшло! Дякую. Тепер відпочивайте, а зараз змінити декорації!

Олексій побіг далі, навколо мене почали метушитися люди, які за десять хвилин зробили з кутка цілу кімнату в палаці. Я одягнувся і відійшов убік. Ізабелла принесла мені миску горішків і наказала їсти.

– Це корисно для чоловічої сили.

– А мене точно не арештують за все це?

– Ти подивися, що далі буде! – посміхнулася вона.

А далі було зовсім страшне. До кімнати увійшли чоловік та жінка. Я коли їх побачив, то мене аж заціпило. Бо це були государ імператор та матінка-імператриця Олександра Федорівна! Ну, не вони, але дуже вже схожі. Чоловіка я ще вчора примітив, але він був без бороди, то я не впізнав. А ось зараз, із бородою і в мундирі, ну точно ж государ! Так само й імператриця. Ось вони цілуватися почали, я відвернувся, щоб цього сорому не бачити.

– Чого це ти? – питає в мене Ізабелла і за оселедець смикає. Я ще про нього згадав. От як мені у Ромнах з ним з’явитися, з оселедцем цим? І так мене підозрюють, що бунтівник і начальство не поважаю, а то ж зовсім з’їдять, бо подумають, що мазепинцем став! Голити його доведеться. А приїду лисий, наче коліно, так перемивати мені кістки почнуть, де це я волосся втратив. От же клопіт. Я ото зітхаю від думок сумних, а Ізабелла сміється.

– Ох, Мокію, ну який же ти темний! Чого ти так за царя переймаєшся?

– Ну, він же государ імператор.

– То плюнь на нього і про себе думай. І горішки їж. Тобі ще сьогодні попрацювати треба буде.

– Знову той, на соломі когось м’яти? – питаю я, а сам думаю, що робота то приємна, але якби ще з Ізабеллою! Ото б воно.

А тим часом государ з імператрицею вже лаються. І з такого приводу дурного, що соромно й сказати. Мовляв, у государя той, як то прості люди кажуть, висяк. Не працює довбня. Валяється, як п’яний під парканом. Обвис півник. Ну, і багато ще інших висловів. Оце таке вигадати!