Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ага, козаччина! І пика в нього занадто хохляцька! На руського мужика він і не схожий! – ремствує патлатий, який гнівно поглядає на мене.

– У нього якнайкращі рекомендації від Ізабелли! – нагадує Олексій.

– Не приплутуй цю шльондру! – дратується патлатий.

– Вона не шльондра! – ображається Олексій.

– Ану припинити! – тихо каже гість, і всі вмить замовкають. Таки він тут головний, високий, худий наче тараня, з довгим носом і окулярами. Десь я його бачив. Мабуть, у картотеці на службі. Хтось із есерівських цабе. Роздивляється мене. – Що морда хохляцька, то факт. Але це тільки краще. Ми це використаємо! В реквізиті є відповідний одяг, знайти! А йому зробити оселедець!

– Кого? – всі здивовано перезирнулися.

– Оселедець! Зачіска така старовинна, у козаків раніше була. Як ото на картині Рєпіна «Козаки пишуть листа турецькому султану»! – каже ватажок. Диви, і про козаків він знає.

– Ваше благородь. Я – проти! Як мені потім з тим оселедцем жити! Та поліція ж одразу арештує, скаже, що мазепинець! Та мене наш панотець Михайло до причастя не допустить, бо він зі Смоленська і ото не любить нічого малоросійського!

– Заспокойся. За оселедець додамо ми тобі рубль до платні. Потім зголиш його і все. За поголені голови отець Михайло з церкви не вижене?

– Ну, як так, то можна. Тільки два рублі! – кажу.

Дивиться він на мене. Досвідчений у ватажка погляд, а я дурника вдаю.

– Торгуєшся, ти, Мокію, наче жид.

– Дуже вже мені гроші потрібні, – зітхаю.

– Півтора рублі й крапка.

– Ну, воля ваша.

Мене постригли, ото точно зробили оселедець, потім сказали, щоб я перевдягнувся. Принесли мені шаровари, сорочку вишиту, пасок червоний. А ще он чоботи гостроносі! Самий козацький одяг! Як одягнувся я, глянув на себе в дзеркало, так аж злякався. Бо замість Івана Карповича Підіпригори якийсь орел запорізький на мене дивився.

– Я ж казав, що хохол! Чистий хохол! – незрозуміло чому радів патлатий.

– Те що треба, – задоволено сказав гість, якого всі звали Іполитом Михайловичем. – Розіграємо і жидівську карту, і малоросійську. Ну що, можна починати!

Мене провели в куток, огороджений у підвалі. Куток цей був дуже добре освітлений, я стільки ламп одразу й не бачив. Хоч у підвалі, а світліше, аніж серед білого дня на сонці. У кутку стояв тин із глечиками на стовпах, як ото в селі. Стіна, зроблена, як ото у хати-мазанки. І копиця соломи посередині.

– Мокію, ти приляж на солому, наче відпочиваєш після роботи! – наказав мені Олексій.

Я ліг. Чую, підбори цокотять. Онде заходить жіночка, яку я вчора бачив. Вона з подругою з німцями сиділа. Тільки тепер жінка у перуці, в одязі розкішному, що я тільки на картинках про царські бали бачив. Іде велично, обличчя строге, як та пава. І чогось мені її обличчя знайоме. Ще вчора це мені здавалося, а от зараз узагалі впевнений! Десь бачив! Як не наживо, то на фотографії! Невже з бунтівників вона? Там жінки теж траплялися. Намагаюся згадати, а не можу. Коли та жіночка наче мене помічає.

– О, козак! – каже вона з німецьким акцентом. Тобто і сама німкеня.

– Підводься, Мокію, підводься! – підказують мені. Я підводжуся. – Іди до неї, вклонися.

Я підійшов, уклонився. Не розумію, для чого це. Потім бачу, що Олексій не просто так сидить, а якимось ящиком за мною водить. І ящик той торохтить. Що за машинерія? А ще он патлатий із фотоапаратом крутиться.

– Какой карошій козак! – жінка каже, а потім давай мені пасок розкручувати.

– Ти що робиш? – дивуюся я.

– Цілуй її, Мокію, цілуй! – підказують мені. Ну, треба так треба, цілувати – це ж не кулі з борошном з вагона тягати, тим більше, що жінка приємна, не якесь там страховище. Я цілую, а вона з мене штани знімає.

– Розвернися трохи! Щоб видно було! – наказують нам. Розвернулися. Потім жінка на коліна спустилася і почала той самий приємний сором робити, що вчора Ізабелла. Я злякався, а мені кричать:

– Задоволення зображай!

Ото якби ми з Ізабеллою та одні, то і зображати нічого б не треба було, а тут вирячилася на мене купа людей, відволікають.

– Та він не здатний! Слабак! Ізабелла обдурила! Я ж казав, що тій проститутці не можна довіряти! – це все кричить той патлатий. – Заслаб, хохляцька морда!

І тут мене злість узяла. Чого це я заслаб! Не заслаб! Зовсім не заслаб. Уявив Ізабеллу, і одразу все як треба стало. Ото очі я закрив, стою, стогну від задоволення, жінка займається.

– За голову її візьми і води нею! – підказує мені Олексій, який з ящиком своїм, що торохтить.