Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Схопив він чарку і випив. А я сиджу і замислився дуже. Бо ж правильно каже цей Абрам, хоча й жид, ворог люду православного. От я, скільки років в армії прослужив, захищав імперію, поранений був, у дванадцяти боях участь брав. Потім в охоронному відділенні не одну пару чобіт збив, життям ризикував, знов-таки кров проливав за безпеку державну. Не буду хвалитися, але так бувало, що якби не я, то бозна-що б воно і сталося. А що маю? Та нічого. Якби не складав копійка до копійки грошики, якби не мав сторонніх заробітків, то оце б вийшов у відставку голий та босий. Бо платня в мене жалюгідна, не те що в панів офіцерів, які в теплому сидять, коньяки дудлять, про дівок патякають і ордени отримують. Ті ордени, які я вибігав, своєю кров’ю та потом оросив, вони собі на мундири прикручують задарма! Хіба правильно це?

І я випив.

– Своя держава мусить бути. – Це вже Леопольд каже. – Ось до нас прийшли бельгійці і зробили всіх рабами. Примусили працювати на каучукових плантаціях! Працювати задарма! А якщо не хочеш працювати, то твоїй жінці і дітям відрубають руки! Ось так! Моїй сестрі відрубали руки й поклали перед батьком, щоб наступного року він збирав більше каучуку! Тоді він просто продав мене в слуги білому мандрівнику, бо сказав, що краще бути слугою, аніж рабом! Ось так!

– І що ото люди терпіли таке?

– Терпіли, а всіх, хто не хотів терпіти, вбивали. Бо ж за білими була ціла армія войовничих племен. Кожен воїн отримував платню, якщо приносив відповідну кількість рук убитих. То воїни не жаліли нікого і вбивали за першої можливості! Вони були як ми, такі самі чорні, але білі дали їм рушниці та мачете і дозволили вбивати. І вони вбивали своїх братів!

– Жах який, – кажу я, а сам згадую розповіді старих людей, як за Катерини кріпачили людей. Що от було село собі, вільні люди, а потім раз – і стали кріпаки пана такого, майно, худоба, хоч завтра на ярмарок. От та ж Капітанівка, вона ж колись була Висока могила, бо там зійшлися козаки і татари, три дні билися, і загинуло людей так багато, що цілу гору тіл назбирали, коли ховали. Так ось Високу могилу Катерина подарувала капітану Шверіну, який прибув до села і тут же перейменував його, бо Висока могила видалася йому занадто сумною назвою. Шверін так усе поставив, що дер з усіх по сім шкур, аж люди тікали. Хто на Дон, хто до Бессарабії, абикуди, аби подалі. Рук тоді, звісно не рубали, але за будь-яку непокору щедро пригощали різками. І нічого, терпіли всі. Люди в нас телячі, все стерплять.

Ото сиділи і далі розмовляли, Леопольд казав, що хоче додому, Абрам, що до Святої землі, Ізабелла про Неаполь мріяла. Ще б довго сиділи, коли прийшов Куровський і наказав розходитися, щоб відпочити перед завтрашньою роботою. Ізабелла повела мене до кімнати, де спати, я по-п’яному ловив її руки, але вона пручалася.

– Ні, завтра важкий день, і ти мусиш бути при силах.

– Та я буду!

– Спи! Он на столі вода, пий, щоб завтра не було похмілля! – вона вирвалася з моїх обіймів і пішла, зачинивши двері. Я води попив, бо голова аж гула, не стільки від вина, скільки від думок. Коли б хто сказав мені, що я, Іван Карпович Підіпригора, оце таке думати буду, так ніколи б не повірив! Але думав, як справжній бунтівник, і проти любого Отєчєства, і проти государя-імператора. Страшне прямо думав. А потім згадав про Ізабеллу, про тіло її гнучке і забави соромні, одразу мені спокійно зробилося, і заснув, наче малюк після маминої цицьки.

Вранці Ізабелла мене розбудила, наказала швидко вмитися і одягнутися, після чого повела сходами. Минули перший поверх і пішли до підвалу. Я згадав свої пригоди з людожерами і трохи напружився, але підвал був зовсім не схожий на людожерський. Жодних людей у білому одязі, ножів чи сокир, натомість якась техніка, схожа на фотоапарати, ліхтарі якісь, меблі.

– Ось він, – Ізабелла підвела мене до столу, за яким сиділи Куровський, патлатий, Олексій та вчорашній гість. Уважно роздивлялися мене, наче коня на ярмарку.

– Ви подивіться, як складений! Наче грецька скульптура! – це Олексій підбіг до мене і почав знімати сорочку. Ну, мені до цього не звикати вже було, то допоміг і швидко вже стояв голяка.

– Яка фактура!

– Занадто добра тілобудова для персонажа з народу, – заперечив патлатий. – Мужики зазвичай кривоногі, пузаті, невисокі, з довгими руками, ледь не до колін. А цей он як панич якийсь!

– Не брешіть на народ! – вступився Куровський. – Є й такі, як ви сказали, але то наслідки кріпацтва, багатовікової експлуатації, коли з народу висмоктувалися всі сили! Але Мокій з країв, де кріпацтва не було, а навпаки була козаччина, тому і складений так добре!