Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Я з Неаполя. Це місто таке в Італії. Країна така далеко на півдні. Прекрасна країна. Мені запропонували роботу в цирку, який гастролював Росією. Потім цирк збанкрутував, а я залишилася тут.

– А хто той патлатий, що на тебе гиркає?

– Його звати Григорій. Він відповідає за цей будинок.

– А чого він на тебе злий?

– Та він сам хотів роботу отримати, але виявився непридатним до неї, – сміється.

– Дарма ти його дражниш. Навіщо тобі вороги? Ой, поп’є він з тебе кров.

– Не поп’є. Він – шістка. Тільки й того, що зміг цей будинок таємно винайняти.

– А хто тут головний?

– Поки що Генріх. Це той, якого ти від бандитів врятував.

– Поки?

– Сьогодні начебто має прибути найголовніший.

– І хто?

– Невідомо, тримають у таємниці, тут узагалі все дуже засекречено.

– А хоч гроші заплатять? Не обдурять? – хвилююся я.

– Ні, за це не бійся, заплатять. Що-що, а гроші в них є. Чого з ними і працюю.

– А бандити нас тут не знайдуть?

– Та не мають. Про цей же будинок було відомо тільки Генріху.

– А якщо звідси хтось до міста піде?

– Ніхто не піде. Двері всі зачинені, до закінчення зйомок усі тут будуть.

– Зйомок? Це що таке? Кого і звідки знімати? – хвилююся я. І удаю, і не вдаю, бо нічого не розумію. Чекав, що, може, бомбу якусь мантачать есери чи ще щось, а тут зйомки якісь.

– Побачиш скоро. Ходім. Бери мене під руку.

Узяв я Ізабеллу, і пішли ми. Вона поруч, я ото згадую, що в ліжку було, організм знову вирує, доводиться аж уперед нахилятися, щоб приховати хоч трохи буяння тілесне. Аж сам собі дивуюся. Завжди я не поважав людей, якими не голова водить, а передок. А тут сам ледь не таким став. Спустилися ми на перший поверх, а там за сходами вхід до великої зали. У залі свічки горять, столики, наче в ресторації якійсь, люди сидять. За одним столиком Куровський, Олексій і патлатий. Одне місце за столиком є, воно вільне. Далі ще три столики. За одним жидок якийсь сидить і дві жіночки років за тридцять. У одної наче обличчя знайоме, але де бачив – не пам’ятаю. Ще за одним столиком троє чоловіків сидять. Двоє звичайних, чимось обличчя в них теж начебто знайомі. А третій – чорний, мов смола.

– Що це за шахтар? – пошепки питаю в Ізабелли. Вона сміється.

– Це Леопольд, наш колега.

– А чого він такий? – дивуюся я. Тобто я то про негрів чув, читав у журналі «Навколо світу», що є країни, які всі геть заселені отакими чорними, які на мавп схожі і дикуни страшенні, у магію вірують і людей їдять, наче курку.

– Який?

– Може, помити його? Шахтарі у Юзівці, коли зі зміни повертаються, так теж такі чорні. А потім під водичку стануть, милом намажуться і вже люди як люди.

– Ні, цього не відмиєш, він з народження такий. Сідай.

Ми з Ізабеллою сіли за незайнятий столик. Миттю до нас підійшов хлопець у чорному костюмі, з рушником на руках, спитав, що бажаємо на вечерю. Я занервував, сиджу наче у сливах, перелякано дивлюся на Ізабеллу, мовляв, рятуй!

– Я замовлю, – посміхається вона і замовляє щось. Хлопець записує. В трактирах таких половими називають, а в рестораціях – офіціантами. Мені по службі багатенько доводилося з офіціантами спілкуватися, бо багато чого вони чують і бачать, коли клієнтів обслуговують. Ось цей наливає нам вина в келихи і йде. Ізабелла піднімає келих. – Ну що, Мокію, вип’ємо.

– Чого ж і не випити? Як у нас у селі кажуть: будьмо! – радію я. Цокнули ми келихами, вони кришталеві, наче дзвоники дзеленчать. Ковтаю винце і кривлюся. Бо кисляк. У панів зветься це сухим вином. Тільки нічого воно не сухе, а мокре і несмачне.

– Чому ти кривишся, Мокію?

– Та кисляк якийсь. У нас у селі зі слив вино роблять, так ото вино! Солоденьке і таке міцне, що недосвідчена людина після кухля вже не підведеться. А досвідчена після другого тільки говоритиме, бо розуму вино не позбавляє, а ніг – так дуже навіть швидко!

– Ну, то не вино, мабуть, а бражка, – посміхається Ізабелла.

– А це хіба вино? – дивуюся я. – Конпот, та ще й кислий. Як ото в спеку схочеться холодненького, так можна і такого, а зараз би чогось міцнішого, для апетиту.

– Тоді портвейну. Чув про такий?

– Ні, а що за напій?

– Хороший, тобі, Мокію, мусить сподобатися, – посміхається вона.

Покликала офіціанта, попросила портвейну. Той швидко приніс, налив мені келих.

– Оце вино так вино! – смакую я.

Коли офіціант приносить велику тацю з тарілками. І тарілки ті прикриті металевими кришками. Поставив на стіл, кришки зняв, а там парує смакота. І порції добрячі, не так, як ото буває в ресторанах, що немає на що й подивитися.