Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ізабелла.

Я дивлюся на руку, наче баран на нові ворота. Вона сміється.

– Тебе як звати?

– Мене – Мокій, – я кривлюся, що не здогадався вигадати красивіше ім’я. Хоч би Олександр або Костянтин. А то Мокій, тьху! Потім кривлюся, що оце таку дурницю подумав.

– А що за ім’я таке?

– По бідності дане, – зітхаю я.

– До чого тут бідність? – дивується вона, розмовляє з ледь помітною іноземною вимовою.

– До того, що не дали батьки панотцю подарунка хорошого, ото він і вибрав з календаря абищо.

– Та нічого, красиве ім’я. Я зватиму тебе Моккі!

Тільки киваю я, а самого наче по голові вдарили. У черепушці дзвін іде, перед очима хмари якісь, серце стукає, повітря не вистачає, бозна-що коїться. Ніколи такого зі мною не було. А то старому собаці засвербіло в сраці!

– Поїхали! – це Куровський виїхав на бричці з двору трактиру. Впевнено їздить, як справжній візник.

Ми застрибнули й помчали.

– Мокію, віддай Ізабеллі піджак, – каже Куровський.

– Мені не холодно, – заспокоює вона.

– Сукню її приховай, а то швидко нас знайдуть. І сама сховайся, щоб не видно тебе!

Я піджак зняв, дав Ізабеллі, вона якось хитро на сидінні вивернулася, лягла мені на коліна, піджаком прикрилася, наче й немає її. Далі їдемо, а я сиджу, наче кам’яний. Бо такого цінного вантажу ще на колінах не тримав. Ось ми за місто виїхали. Куровський коня наганяє, той аж летить дорогою. Ліворуч озеро якесь з’явилося. За розміром велике, але таке мілке, що і по пояс немає. Он у ньому люди ходять, чорні, наче шахтарі.

– Що це вони роблять? – дивуюся.

– Це Куяльницький лиман, – пояснює Ізабелла, яка з-під піджака визирнула, подивилася і знову сховалася. – В ньому солі, кажуть, корисні. То ото люди натираються, лікуються.

– Перший раз чую, щоби багном лікувалися! – дивуюся я. – Оце б кому сказав у нашому селі, то не повірили б люди.

Їдемо далі. Ось дачі почалися, минаємо їх, аж поки Куровський не зупиняється біля високого паркану з дикого каменю. За парканом будинок у два поверхи, палац майже. Куровський з брички зістрибнув, постукав у ворота. Не просто так постукав, а наче код якийсь вибив. Але одразу не відчинили йому, спочатку з другого поверху подивилися, хто приїхав. Потім тільки ворота відчинили, і заїхали ми у двір, весь заплетений зверху виноградом. Он висять китиці, хоч стрибай та їж.

Дивлюся, що ворота нам відчиняв молодий хлопець. Патлатий, в окулярах, мабуть, зі студентів. Коли побачив, що Ізабелла в мене на колінах лежала, то дуже розлютився.

– Хто це такий? – питає у Куровського і на мене дивиться, наче чорт на хрест.

– Це останній персонаж. Людина з народу, – пояснює Куровський.

– Та в нього пика хохляцька! Ти подивися! – дратується патлатий.

– Ти на свою подивися. Наче щур поголився, – сміється Ізабелла.

– Ах ти ж проститутка! – вибухає патлатий.

– Ану припинити! – наказує Куровський. – Припинити! Зараз Олексій подивиться, чи підходить він нам – Олексій!

У двір вибігає чоловік років тридцяти, в пенсне і в білій сорочці, з закоченими рукавами.

– Я слухаю.

Він блимає очима, мабуть, десь у темряві сидів, не може призвичаїтися до сонячного світла.

– Ось, подивися на цього, – каже Куровський і вказує на мене. – Наче непоганий.

Олексій підходить впритул, уважно роздивляється, потім торкається, мацає мене, наче коня на ярмарку.

– Зніміть, будь ласка, сорочку, – просить. Ну, добре хоч тільки сорочку. Знімаю. Олексій знову роздивляється.

– Які м’язи! – каже захоплено.

– Та він старий! Нам потрібен молодший! – дратується патлатий.

– Ні, і цей підійде, принаймні зовнішність фотогенічна. Те, що треба. А як щодо іншого? – він дивиться на Ізабеллу, а та всміхається хитро.

– Ще не перевіряла, нам завадили.

– Проститутка! – аж кипить патлатий.

– Замовкни! Іди в будинок! – кричить йому Куровський, але патлатий його не слухає. – Це наказ! Наказ!

Тоді тільки патлатий йде. Не подобається, як він на мене дивиться. Я знаю, що чим менше ворогів, тим краще. А тут ще ось такий малахольний.

– А що сталося, що ви його без перевірки привезли? – питає Олексій.

– На нас напали кримінальники.

– Кримінальники? Вони тут хоч до чого?

– Вимагали грошей. Мовляв, ми працюємо на їхній території і мусимо платити.

– Зовсім знахабніли. Треба повідомити…

– Нічого не треба! – швидко каже Куровський і киває в мій бік. Не довіряє мені. – Слухай, Мокію, а де ти так навчився битися? Цілий загін досвідчених кримінальників здолав!