Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Та ти, я бачу, еротоман!

– Ні, я з Олександрійського повіту. Так ось, ото вони бігають, а ми стоїмо зі смолоскипами. Коли йде поруч з нами офіцер один, дружба жениха, з гусарів. Вже і п’яний був, а помітив, що в одного з наших той. Оце така ж біда, як і в мене. Аби стояли ми у звичайних полотняних штанях, так ніхто б і не побачив, а нас же вирядили в такі штани, що обтягують усе. Ну, і видно у тих штанях будь-яке рушання тіла. Гусар як підскочить, як закричить: «На кого встал, падлєц!» – і в пику з розмаху. А хлопець, він баржі розвантажував, людина проста, відповів, та так, що всі зуби у гусара вискочили. Схопили хлопця і під суд. До Сибіру бідолаха пішов, а ви кажете, яка біда може бути!

Оце теревеню з єдиною метою, щоб звільнитися від омани. Бо інакше впаду і загину.

– А ти смішний, – каже вона, посміхається і дивиться. Просто дивиться. Тільки так можна дивитися, наче батогом бити! – Чому відвертаєшся?

– Бо гріха боюся, – кажу хрипко, в горлянці пересохло.

– А чого боятися? Не згрішиш – не покаєшся, так же панотці кажуть.

– А ще кажуть, що в піст на ковбасу краще не дивитися.

– Так не піст зараз, чого ти про ковбасу заговорив? – сміється вона, підхопилася і підійшла до мене.

Ну, все, думаю, пропав. Навіть сумніву не було, що пропав. Бо ось стоїть вона поруч, посміхається, парфумами пахтить, а в мене серденько заходиться. Коли чую, крики якісь, дзенькіт скла побитого. Наче порятунок мені це.

– Всім стояти! – кричить хтось, нахабно кричить.

– Що це? – питає вона. Хоча б злякалася, серденько, а то спокійна. Хоч у коридорі бійка якась. Спочатку подумав, чи не поліція втрутилася. Бувало таке, що от контора готує операцію, вичікує влучний момент, а тут якісь довбограї з поліції наскочать, хабарів зняти, і все спаскудять. Але ні, не поліція, поліція одразу про себе каже, а тут напад якийсь.

– Не знаю. Тікати треба, – кажу їй, бо чую, як у коридорі лупцюють когось.

– Ні, мені ще не заплатили, – каже вона.

Мені од неї аж паморочиться. Коли раптом тріщать наші двері. Відчиняються так, що ледь не з петель зриваються, і в кімнату залітає скривавлений лікар. Схоже, що ним двері й вибили. Слідом за лікарем у кімнату забігає і якийсь бугай жидівський із кийком у руках. Упізнаю, бачив я цього бугая на тарантасі, який Жака Шампаня сюди привіз. Значить, вирішили не чекати грошей бандити, самі по них прийшли.

– Що це за цирк? – шкіриться бугай і суне на мене. Дебелий він, але не в тому проблема, а в тому, що з замашним кийком. Таким кийком що по руці вдар – зламаєш руку, по голові – черепок проб’єш.

Бугай на мене суне, а я потроху відходжу.

– Красунчику, – це Ізабелла бугаю каже і посміхається.

Бугай теж не з ченців-стовпників, одразу цікавість до мене втрачає і вирячується на дівчину. Мені тільки того і треба, задкую потроху до вікна. Не для того, щоб утекти, а тому, що стілець там стоїть. Такий самий, як той, на якому я Шампаня піднімав. Запам’ятав, що міцний стілець, дубовий.

– Красива, сучка, – посміхається бугай і все дивиться на жінку. А вона губку нижню як прикусить, тут вже і я задивився, хоч мені діяти треба. – Красива.

Бугай вже зовсім до мене спиною повернувся, що й потрібно було. Схопив я стілець за обидві ніжки та як пригощу бандита по спині. Інший би ліг, наче колос під серпом, а цей тільки гойднувся. Повертається до мене розлючений.

– Уб’ю гада! – рикає. От у Києві жиди всі дрібні та галасливі, а тут таку гору викохали. Він на мене, а в мене ж у руках дві ніжки зі стільця залишилися. Дубові, зручні. Одною ніжкою нижче пояса зарядив, іншою по голові, і ліг бугай.

– А ти молодець! – це вона вже поруч. Сміється, через лікаря перестрибує і в коридор виглядає.

– Сеня! – чується звідти. А ще кроки чутно, з яких можна зрозуміти, що йде сюди ще один бугай. Що їх, череда чи що?

Я ховаюся при стіні, а Ізабелла повертається до першого бугая, що лежить, наче немовля сповите. Ставить на нього ногу. Відчайдушна дівка! Пам’ятаю, як раз на полюванні в Туркестані командир сусідньої роти ось так став чоботом на голову впольованого кабана. Той наче мертвий був, і офіцер вирішив похизуватися перед товаришами. А кабан узяв і гламанув з останніх сил, та так, що прокусив чобіт і пошкодив жили на ногах. Через те офіцер почав кульгати і мусив покинути армію, бо як же він на параді буде?

Оце все думаю, щоб не думати про неї.

– Ти що робиш! – кричить другий бугай, коли бачить потурання товариша з боку красуні. Дурень, міг би замислитися, чого це його товариш на підлозі відпочиває. Але не замислюється і ось уже влягається поруч, бо ніжки дубові досі у мене в руках. Дивлюся я на нього і дивуюся, що ось такий щедрий жид тепер пішов: кожен кулак як велика антонівка. Таким як пригостить, то повік не забудеш.