Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Достатньо! Чого став? Роздягайся!

Я аж почервонів.

– Тут?

– Тут! Швидше давай!

– Так той, ось же, – киваю у бік медсестри, яка й не думає відвертатися.

– Ти роботу хочеш чи ні? – питає лікар.

– Хочу, – киваю і давай роздягатися. Все зняв, окрім спіднього, стою.

– Все знімай! – каже лікар.

– Все? – я розчервонівся, наче помідор у серпні.

– Все! Швидше давай!

– Ну, як скажете, – зняв я і спіднє. Стою, рукою прикриваю причинне місце.

– Струнко! – несподівано як гаркне лікар. І тут я себе видав. Воно ж недарма в армії служив, так у голову вбили, що скільки років пройшло, а почув і автоматично витягнувся, руки по швах, спина рівно, п’ятки разом – носаки нарізно. Тут вже справді розчервонівся, що ось так просто викрив себе. Бо звідки у селянина армійські навички? Коли чую, сміх за спиною, жіночий.

– Що це за солдатик такий? – питає з коридору якась жінка. Я її не бачу, навіть не думаю повернутися, просто став, наче скам’янів. І хоч не бачу, а знаю, хто то каже. Згадую фотографію, яку генерал Суботін показував.

– Ізабелло, зачиніть двері, будь ласка, не заважайте. – Лікар підхопився, посміхається, очі палають, був би хвіст, так розпушив би.

Чую, зачинилися двері. Стою і чомусь весь потом вкрився.

– Чого це ви спітніли? – питає мене лікар.

– Та спека ж, і хвилююся я. Багато разів наймався, але щоб ось так перевіряли, ще жодного разу не було, – кажу я і стою вже не як солдат, а як звичайний мужик. Здається, лікар помилки моєї не помітив, медсестра теж. Подивиться на мене і все щось пише, подивиться і пише. Що там писати? – Руки розстав і пострибай, – каже лікар.

Я пострибав.

– Якісь скарги на здоров’я маєш?

– Ні, здоровий я, не хвилюйтеся. Можна одягнутися?

– А що тобі, холодно?

– Та ну ви що! Просто не звик я без спіднього.

– Почекай ще. – Лікар підвівся, підійшов до мене, одягнув на руку рукавичку якусь і як потягнеться.

– Ви що робите! – я його наче й не сильно штовхнув, а він аж до стінки відлетів.

– Ти чого? – роздратувався лікар.

– А ви чого?

– Спокійно! Що ти як кінь буцаєшся! Це медичний огляд! Зараз напишу, що божевільний, і роботи не отримаєш! – каже лікар ображено, за груди тримається. Мабуть, таки добряче я йому ввалив.

– Ні! Вибачте! Я не божевільний! У нас нікого в роду божевільних не було! Чесне слово! Оглядайте, пане лікарю, як треба. Дуже вже мені ця робота потрібна.

Лікар підійшов і взяв мене рукою за одне місце. Те саме.

– Покахикай убік, – каже мені. Я кахикаю, а він смикає. Потім повернувся за стіл, щось шепнув медсестрі, вона пише. Що ж вона там пише? Аж дивно мені. – Ну, наче здоровий, – лікар чомусь зітхає. – Ходімо. Не одягайся!

– Що, голяка? – дивуюся я. Та що ж ці бунтівники кляті задумали таке?

– Голяка, – киває лікар. Виходить до коридора, поруч іще двері, шанобливо стукає до них і каже лагіднесеньким голосом: – Ізабелло, до вас можна?

– Заходьте, – я впізнаю голос.

Лікар відчиняє двері, заходить усередину, я за ним. Кімната як кімната, тільки посередині стоїть велике ліжко з балдахіном. А на ліжку вона. У червоній сукні і з вогняною квіткою у чорному блискучому волоссі, що так і переливається кучериками. Лікар їй цілує ручку, каже якісь компліменти, метушиться і хвилюється.

– Можете йти, – каже вона лікарю.

– Ах, Ізабелло, якби міг я залишитися з вами! – починає лікар.

– Не заважайте мені працювати, – строго каже вона і грізно дивиться, коли лікар намагається торкнутися її. Від того погляду лікар відсахується, наче від полум’я, зітхає і йде до дверей. Невдоволено дивиться на мене.

– Ізабелло, ви краєте мені серце, – чується вже з коридора, і грюкають двері.

Я стою голяка, наче на Водохреща, зображую хвилювання. Потім бачу, що не просто голяка, а ще розпусного голяка. Намагаюся прикрити ганьбу руками. Жінка сміється.

– А ти, я бачу, гарячий жеребчик, – каже вона, і від голосу її мені аж паморочиться. – Може, приляжеш?

– В мене грошей немає, одразу кажу, – хриплю я. – Я заробляти прийшов, а не витрачати.

– Я теж, – посміхається вона і ляскає рукою по ліжку. – І чого ти ото прикриваєш руками?

– Щоб не було біди.

– Яка від цього може бути біда?

– А от може. Якось найняли нас на святкування весілля доньки одного багатія нашого великого. На те весілля мусив приїхати сам великий князь Дмитро Павлович. Ну, і щоб вразити, робили весілля розкішно. Зокрема, набрали двадцять парубків приємної зовнішності, одягли нас в однострої, щоб ми як почесна варта були. Ну, ото вишикувалися ми біля входу до палацу, де весілля відбувається, тримаємо смолоскипи, а поруч з нами гості йдуть. Панночок багато, а панночки так одягаються, що залізна людина і та б звабилася: плечі голі, вушка з-під кучериків визирають, в оченятах чортенята виблискують, і все таке.