Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

У потязі повкладалися спати, вранці вже були у Києві. Мельников розповів, що прізвище генерала – Суботін, а підполковника – Штейнер. І вони його викликали до Петербурга начебто для навчання, а насправді взяли з собою, щоб Мельников зі мною побалакав і переконав.

– Що відбувається, Іване Карповичу, що? – питали мене їх благородь, водночас і перелякані увагою такого високого керівництва, і дуже зацікавлені нею.

– І сам не знаю. Сказали, завдання є для мене. До Одеси поїдемо, а що там робити – не знаю, – брешу я, бо як сказати правду, що мені таємницю довірили, а Мельникову, офіцеру та дворянинові, – ні, то якось недобре буде.

– До Одеси! – штабс-капітан аж зблід, мабуть, згадав свої тамтешні поневіряння. – Не можна мені до Одеси!

– Але треба. Не хвилюйтеся, ваше благородь, ви там на яхті будете і на берег не ступите, – кажу я, а сам думаю, що мені на берег доведеться ступати і ходити там. Ох, як впізнають мене тамтешні бандити, буде мені непереливки.

У Києві, однак, виявилося, що боятися Одеси та її кримінальників треба лише мені, бо Мельникову наказали залишатися на роботі й у подорож не взяли. Вже в одеському потязі, в окремому купе, генерал Суботін розповів деталі операції.

– Вже два тижні есери в Одесі набирають за об’явою людей. Окремо чоловіків і жінок. Для чого саме, не пишуть, але платню обіцяють добру. Дуже добру, то приходить до них багацько народу. Вони всіх дивляться і всім відмовляють. Принаймні всім нашим агентам у роботі відмовили. Лише одиниці ті оглядини проходять.

– А що за оглядини?

– Та як, спочатку розмовляють з тобою, розпитують, що ти і хто ти. Можуть і одразу після цього відмовити. Причин не пояснюють – не підходиш, і все. Двох наших агентів так відправили. Один тільки назватися встиг, як йому на двері вказали. Якщо ж співбесіду пройдеш, то далі йдеш до лікаря. Роздягаєшся, і він тебе уважно дивиться. Щоб не хворий, без вад, добре фізично розвинутий. Одному нашому агенту сказали, що руки затонкі, іншому, що складений погано, ще одного з іншої причини, – генерал кривиться, наче йому неприємно.

– Якої причини? – питаю я не для того, щоб генерала роз’ятрити, а щоб більше знати.

– Сліди від сифілісу, – генерал так губи стиснув, що аж побіліли. Я головою хитаю, бо ж охоронне відділення – це ж кращі з кращих, на сторожі імперії стоїмо! І як уже сюди сифілітиків беруть, то чого чекати від тієї ж поліції чи армії?

– Після огляду лікар ще перевіряє вправність і фізичну силу. Там у них турнік встановлений, як ото в гімнастичному залі. Останній наш агент саме там відсіявся, бо не зміг десять разів підтягнутися. Далі можуть одразу сказати про результат, можуть попросити завтра зайти. Але жодному нашому роботи не запропонували.

– А хлопці під кого маскувалися?

– Двоє – робітниками, один – дрібний злочинець, ще один – студент, один вантажник, а один так зовсім панотець. Але жодного не взяли. Панотець далі всіх пройшов, але ото після турніка вигнали його.

– А селяни були?

– Ні, селян не було, ми ж київську агентуру використовували, звідки там селяни?

– Ну так, ручки білі, такого селянина за версту видно. Так а хоч пояснюють ті есери, хто ж їм потрібен?

– В тім-то й річ, що ні. В об’яві написали, що потрібні фізично міцні чоловіки віком до сорока років. Жінки до тридцяти. І ані слова, для чого.

– Той, а мені вже більше років.

– За паспортом, може, і більше, а виглядаєте ви добре, тридцять п’ять максимум. Фізкультурою займаєтеся?

– На землі працюю, це краще за будь-яку фізкультуру. Не палю, не нервую, з горілочкою товаришую помірно, – кажу. – Але от по справі. Дивно все. Ніколи не чув, щоб операцію бунтівники готували і при цьому об’яви у газетах давали.

– Так, справді, обставини незвичайні. Але це ще більше примушує хвилюватися, бо вказує на незвичайність самих задумів бунтівників.

– А хто об’яву подавав?

– Такий собі Жак Шампань.

– Хто?

– Дрібний одеський шахрай, справжнє ім’я – Ванька Шелупонь. Займається всім, з чого зиск можна мати, кілька разів бував у тюрмі. Тепер оце дав об’яву, винайняв приміщення, де відбір відбувається, керує.

– Може, цього Шампаня прихопити, є ж за що. Нехай усе розповість.

– Прихопити Шампаня легко, але він нічого не знає. Він так, прикриття, а насправді там усім керує Генріх Куровський, присланий до Одеси з есерівського цека. Небезпечний бунтівник, уже кілька років на нелегальному становищі.

– То, може, його прихопити і допитати?