Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Візьміть мене на роботу! Будь ласка! Дуже треба! Благаю!

Коли зрозуміли вони, що не бандит я, а найматися прийшов, то з полегшенням зітхнули.

– На вулицю іди! В чергу ставай! – крикнув на мене Шампань.

– Візьміть! Я все робитиму! Я сильний! Ось! – схопив стілець за ніжку і підняв одною рукою, хоч стілець важкий, дубовий. – Візьміть! – стілець поставив, став на руки і пройшов. – Все вмію, а чого не вмію, того навчуся! – кричу догори ногами. – Візьміть, не знайти вам кращого робітника! – знову на ноги став, дивлюся на них.

– В чергу! – репетує Шампань, але я бачу, що не він тут головний, то на Куровського дивлюся. Бачу, в кімнаті камін стоїть, а біля нього кочерга. Схопив її і скрутив у вузол. А потім розкрутив.

– Візьмете?

Дивиться на мене Куровський і посміхається, сів за стіл, револьвер сховав, узявся за перо.

– Як тебе звати? – питає мене російською, я відповідаю так само, тільки вдаю, що не вмію російською балакати, то по-нашому, по-мужицьки домішую багато.

– Мокій Галібарда, селянин з Олександрійського повіту Херсонської губернії.

– І що ти робиш в Одесі, Мокію?

– Приїхав закупитися, а тепер заробити дуже хочу. Візьміть мене!

– Що у тебе з обличчям?

Тру я подряпину на щоці, кривлюся, наче з жабою цілуюся.

– Не будеш відповідати – підеш геть! – кричить Шампань.

– Закрий рота! – гримає на нього Куровський. – І що ж сталося, що плани так швидко змінилися?

– Обшустали мене! Як православного! Я ж у дядька Трохима грошей узяв, щоб косарку англійську купити! А мене обдурили! Ось ще були гроші, а ось уже немає! Лежу в небо дивлюся! Гади, запропонували в карти пограти. Раз-два, і все я програв! Тільки ж я бачив, що махлювали вони, на гарячому спіймав, кажу, щоб гроші повернули. А тут прибігло двоє, один з револьвером. Наставили на мене, по морді дали. Нічого і зрозуміти не встиг! Поки очуняв трохи, їх вже і слід загув! Тепер мені треба гроші заробити! Я у порт потикався, але там докери чужих не беруть! Куди мені ще бігти! Оце про вас почув і прийшов! – кажу у відчаї, аж сльозу пустив, голос тремтить. – Як мені дядьку Трохиму в очі дивитися, коли і без грошей, і без косарки повернуся? Він же мені за батька! Ростив мене, дурня! Ні! – кручу головою, зуби зчепив, аж хрускотять.

Куровський з Шампанем переглядаються.

– А зі мною стілець піднімеш? – питає Шампань.

– Можу, тільки двома руками, – підскочив і підняв, хоч важкенько було. Поставив, дивлюся.

– А чим ти, Мокію, у себе в селі займався? – питає Куровський. Я, поки Шампаня піднімав, прочитав, що есер пише. Все, що я сказав, записав.

– Там чим. Хліб ростив, рибу ловив, худобу пас, на заробітки ходив. Все робив, – киваю.

– Руки покажи.

– Кого? – дивуюся я.

– Руки, – Куровський вимагає. Я дивлюся на них, потім на руки свої. Здивований дуже. Потім показую їм.

– Ближче.

Показую ближче. Роздивляються. Кивають, наче задоволені. А як же не задоволені, коли руки у мене таки робочі. Я ж і за плугом ходжу, і кошу, і сіно вантажу, і дрова рубаю в себе на хуторі. А ще зола в’їлася, і ніготь на одному пальці збив. Бо в робочої людини руки завжди побиті.

– Ти б помив руки.

– Не вимиєш їх, бо в’їлася в них земелька, – киваю я.

– А скільки тобі років?

– Сорок, – брешу, звісно, але вірять.

– Родина в тебе є?

– Немає.

– Наче вже й пора одружитися?

– Пора, коли гроші є чи земля. А бідному спробуй-но. Та мені й так непогано, – кажу і посміхаюся.

– Як, так? – перепитує Куровський, наче не розуміє.

– А так, що гречка в наших краях не переводиться ані влітку, ані взимку, – хвалюся я і підморгую.

Здивувався Куровський, дивиться на Шампаня. Той узявся пояснювати.

– По-мужицьки «стрибнути в гречку» – це значить у блуд піти.

– А! То стрибаєш? – посміхається Куровський.

– Стрибаю. Слабка людина, тягне її тіло на гріх, – удавано зітхаю я, а сам аж муркочу від задоволення, наче згадую щось приємне.

– Добре, може, і підійдеш ти нам. Сходи-но до лікаря.

– Та навіщо лікар, я – здоровий як бик! – хвалюся.

– До лікаря! Відведи його і запрошуй наступного, – наказує Куровський Шампаню.

– Красно дякую. Візьміть мене, не пожалкуєте! Я до роботи меткий! – аж кричу я від щастя.

Шампань вивів мене до коридора, ним в окрему кімнату, а там лікар сидить у фотелі, а поруч із ним медсестра з нотатником. Дивляться на мене.

– Подивіться цього, – киває на мене Шампань.

– Добре, – каже лікар. – Кажи, як тебе звати, і роздягайся.

– Мокій Галібарда, селянин з…