Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– О Господи! Так це ще й есери! – зовсім спохмурнів я, бо ж більших зарізяк годі й вигадати. Анархісти – небезпечні, есдеми – небезпечні, але ж есери – то взагалі жах.

– Есери, Іване Карповичу, есери. Ну що, їдьмо! – помітно зрадів генерал. – Тільки в мене одне запитання.

– Яке?

– А звідки ви дізналися, що я генерал? – з підозрою дивиться на мене, а я усміхаюся.

– Так я ж двадцять років прослужив! У мене око заточене чини з’ясовувати, навіть коли в цивільному людина! Хвилину-другу подивлюся на людину і можу сказати, якого вона рангу.

– Ти ба, диво яке! – усміхається генерал.

– Та це не диво. Диво, що от у Києві є трактир «Абіссінський принц», то його власник може на людину подивитися й одразу сказати, скільки в неї грошей. Багато разів перевіряли, і завжди ледь не до копійки точно казав. Усю суму. І те, що у гаманці, і те, що у кишенях. Так бувало, що суму скаже, а в бідолахи менше виходить. Начебто програв трактирник, а він давай по піджаку нишпорити – та й знайде десь у підкладці потрібну суму. Ото диво так диво.

– І справді диво, – киває генерал. – Ну що ж, ходімо.

– Зараз, бо в мене теж є запитання. Не сприйміть за зухвалість, але ж я зараз людина цивільна, і щось мені не хочеться, щоб утемну мене використовували. Вже коли ризикувати життям заради государя, то хочу знати всі обставини.

Скривився генерал, губи свої тонкі закусив.

– Це таємниця, я сказав усе, що міг.

– Пане генерале, якось воно дивно виходить. Життям ризикувати ви мені довіряєте, а розповісти, що і як, – ні. Як же мені ото працювати в сутінках?

Дивиться він на мене, і я дивлюся. Воно-то не дуже добре генералу суперечити, але ще гірше під кулю йти, не знаючи, звідки її чекати.

– Ну що ж, добре. Я розповім. Тільки все мусить залишитися між нами.

– Звісно.

Сідає генерал, присувається до мене і ледь не на вухо шепоче.

– З деяких джерел нам стало відомо, що есери готують якусь операцію супроти государя. Покладають на ту операцію великі надії. Дуже великі надії. Вважають, що в разі успішного здійснення операції зможуть претендувати на захоплення влади у країні.

– Що ж це вони таке замислили? – лякаюся я.

– Ось про це вам і треба дізнатися.

– А звідки про операцію вам відомо?

– Просто пощастило. У Ревелі ми взяли одного з ватажків есерів. Він до проститутки пішов, вона його валізу перевіряла. Грошей хотіла, він же купчиком назвався. Але замість грошей знайшла два револьвери і літературу підпільну. Звісно, сповістила поліцію.

Киваю я. Це ще за моєї служби було, що всіх проституток примусили про бунтівників доповідати. Бо бунтівники здебільшого молоді чоловіки, кров вирує, тіло вимагає, а дружини немає, то й ходять до дівчат. Багато через будинки розпусти ми бунтівників упіймали. Я думаю, а генерал продовжує.

– Поліція у Ревелі спрацювала погано, схопити тихо не змогли, есер відстрілюватися почав. Двох поліцейських убив, сам був тяжко поранений. Ледь доправили його до лікарні, там він знепритомнів. А потім у нього почалося марення. Щось говорити почав. Так трапилося, що молодий лікар, який чергував біля пораненого вночі, купив нещодавно фонограф. То взяв і записав усе, що говорив есер. Той помер вранці від зараження крові. Коли я туди приїхав, то лікар дав послухати запис. Ну, і виявилося, що весь час, марячи, загиблий говорив про якусь таємну операцію, яка мусила, як він казав, «убити дім Романових».

– Увесь дім? – лякаюся я.

– Так він казав. А потім помер, то ми не змогли його допитати. Знаємо лише, що підготовка до операції триває в Одесі. То наше завдання – потрапити до лігва бунтівників і з’ясувати, що саме вони готують. Головне – не налякати їх. Бо зараз вони не здогадуються, що ми щось знаємо. Впевнені, що їхня людина в Ревелі померла і нічого не сказала. Це їх невідання – наша серйозна і наразі єдина перевага. Саме для збереження таємниці ми вирішили не використовувати одеську охранку. Там не знають навіть про те, що ми приїдемо. Жити будемо на яхті мого товариша, яка стоятиме в порту.

– А чи не міг той есер набрехати, щоб заплутати вас?

– По-перше, він був непритомний. По-друге, не знав, що ведеться запис. Впевнений, що він казав правду. І він був одним з найкращих есерівських ватажків, людиною дуже розсудливою. Якщо вже покладав такі надії на операцію, то недарма. Тепер їдемо?

– А куди поспішати? На нічний до Києва вже не встигнемо, тепер до обіду чекати.

– Вечірній нас чекає, – сказав генерал, чим надзвичайно мене здивував. Бо ж на кілька годин запізнився через нас!