Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Можна було б тоді тікати, але мені ж треба було з есерами зачепитися. Та і якось хвоста я розпустив при Ізабеллі цій, не міг і подумати, щоб тікати. Вискочив до коридора. Назустріч мені ще один нападник, уже помірного розміру. Здивувався мені, бо ж я досі голяка, не було часу одягнутися. Він на мене вирячився, а я його кийком. Поклав уздовж стінки, він і не охнув. Прокрався до кімнати, де Куровський з Шампанем мене приймали. Заглядаю обережно. Он вони під стіночкою стоять, перелякані. А перед ними якийсь жидок у капелюсі й два бандити з палицями.

– Хочете тут працювати – доведеться платити! Зрозуміли? – каже так нахабно. І щось мені голос його знайомий.

– Ми не з тих, хто платить, – каже Куровський, який намагається з честю триматися перед нападниками.

– А ти хто такий, щоб не платити? Тут усі платять! Всі! Так? – ватажок нападників несподівано лупцює Шампаня, і той гепається на підлогу.

– Я казав, казав, що заплатити треба! – верещить він і хапається за розбитий ніс.

– Рота закрив! – гримає на нього ватажок.

– Ви не знаєте, з ким маєте справу! – каже Куровський.

– Ні, це ви не знаєте! – кричить ватажок, і тут я впізнаю його голос. Та це ж той Фіма, який колись відводив мене до Бєні Кріка, а потім приходив убивати в готель. Оце так зустрілися!

Фіма хапає в одного з бандитів кийок і з ним кидається на Куровського. Той блідий, притиснувся до стінки. А де ж револьвер? А, онде він, на підлозі валяється. Маху дав Куровський, а досвідчений же революціонер. Тепер он тиснеться до стінки, наче кіт перед собаками. А Фіма налаштований войовничо, здається, буде бити і бити сильно. Може операції завадити. А ще Ізабелла на мене дивиться. То доводиться втручатися в ситуацію.

Я кидаю одну з ніжок від стільця, наче в городки граю. Ніжка робить кілька обертів у повітрі й лупцює Фіму по голові. Він падає. Я тієї миті вже біля бандита, у якого в руках залишився кийок. Бандит не чекає нападу, він же думає, що в коридорі його поплічники, то моя поява для нього стає суцільною несподіванкою. Не чекав – отримуй. Він гепає на підлогу приблизно тоді ж, коли і Фіма. Я біжу до третього, а той уже тримає револьвер Куровського, який встиг схопити з підлоги. Посміхається, а я дратуюся, бо поліз у бійку, не прорахувавши все. Ніколи так не робив, а тепер пошився в дурні. І нехай би просто так, але ж знаю, через кого. І на чиїх очах тепер доведеться мені ганьбитися.

– Милий! – каже причина моєї помилки, каже так, що бандит у захваті дивиться на неї, вмить забувши про мене. Те, що треба. Кийком вибиваю револьвер, а тоді вже додаю бандиту по голові. Наче по барабану вдарив, міцні в них черепушки, але падає-таки.

– Ну, ось і все!

Ізабелла посміхається. І вона таки спокійна! У мене он серце гупає, наче скажене, а я ж умію триматися!

– Вам кранти! Бєня вас на шматки поріже! Ви що наробили! – починає вити з підлоги Шампань.

– Дивіться, хіба не Аполлон? – питає вона у Куровського. Він дивиться на мене.

– Ну, фотогенічєн, подлєц.

– Красивий, як бог! – вона сміється.

Я стою трохи забризканий кров’ю, голий, з кийком у руці, а ногу тримаю на Фімі, який потроху отямлюється й намагається підвестися. Додаю йому по голові, перевертаю долілиць, стаю ногою на спину, щоб він мене не побачив.

– Треба брати, – каже вона Куровському.

– Треба щось робити, – киваю я на бандитів.

– Бєня вас уб’є! І мене уб’є! – далі скиглить Жак Шампань.

– У підвал їх, – наказує Куровський. Видно, що досвідчена людина, бував у бувальцях.

Ми затягуємо всіх нападників у підвал, туди ж і Жака Шампаня, щоб не скиглив. Лікар з медсестрою вже втекли. Я швидко одягаюся.

– Все, більше нам тут нічого не треба. За мною! – наказує Куровський.

Лізе через вікно у двір. Вона за ним, а я останній. Куровський веде впевнено, знає стежки дворами. Диви, який молодець, підготував шляхи для відступу.

– А ти колись фотографувався? – питає мене.

– Одного разу, коли до Олександрії на ярмарок їздили. З дядьком. Така добра фотографія вийшла! Ми у вишиванках обидва, дядько з бубном, а я зі скрипкою!

– Що, вмієш грати?

– Та ні, для краси, щоб у селі показати.

– Добре, – киває Куровський.

Фотографуватися? До чого тут це?

– Нам тікати з Одеси треба, – кажу йому. – Ці бандити нас шукатимуть.

– Шукатимуть, але не знайдуть, – Куровський каже це впевнено.

– Вони всю Одесу в руках тримають, я про них чув, – попереджаю.

– Всю, та не всю! – сміється Куровський, і я йому вірю.

Ми пройшли кілька кварталів, потім повернули до якогось трактиру. Куровський наказав чекати, а сам зайшов усередину. Ізабелла подала мені руку.