Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Я посміхаюся широко, наче дуже приємна мені оцінка моїх талантів.

– Тю. Я ж на заробітки у Юзівку ходив, до шахт, там і навчився. Бо шахти це вам не тойво! Там кацапів багато, татар, ще всіляких різних. І ото, бувало, як зійдеться артіль на артіль, людей по сто з кожного боку. І там уже не зівай, Хомко. Або ти, або тебе. Так і навчився.

– А чого ж ти у Юзівці не залишився? – питає Куровський і прискіпливо дивиться.

– Бо там не життя, а пекло. Під землею працювати, наче кроту, пилюкою дихати! Два роки я терпів, а потім трьох хлопців з нашої артілі завалило. Узяв я грошей, скільки було, і повернувся додому. А в нас на Дніпрі добре! Якби ще земельки прикупити, то взагалі б файно! А що тут мені робити треба буде? Може, паркан полагодити? Чи виноград обірвати? Кажіть!

– Спочатку тебе Ізабелла перевірить. Тільки швидко, – наказує Куровський.

– Добре, пішли, Мокію, – каже Ізабелла і веде мене до будинку.

– А попити холодненького тут немає? – питаю я. – Спека така.

Я говорю хрипко, але зовсім не тому, що спекотно.

– Я сама тут уперше. Зараз подивимося, – сміється вона.

Ми заходимо до будинку. На першому поверсі велика зала і широкі сходи на другий поверх. Кілька дверей. Ізабелла заглядає за одні.

– Що тобі треба? – це той патлатий знову вискочив.

– Попити, спека на вулиці.

– Тут тобі не трактир! – патлатий, таке враження, зараз вибухне від люті. Через що це він так її ненавидить?

– Я знаю. Хоча ти схожий на полового, – сміється вона, а він кидається до неї з піднятим кулаком. Вона дивиться на нього спокійно. І знову я не бачу в її очах переляку. Зовсім. Невже її не били в житті? Звідки оця її відчайдушність?

– Ти той, припини, – кажу патлатому.

– А ти мені не вказуй! – верещить він.

– А то гірше буде, – чесно попереджаю.

– Ах ти ж смерд! – волає він і наміряється мене вдарити. Я ухиляюся, і він кулаком лупасить об стіну. Верещить, боляче.

– Що тут знов? – це в будинок зайшов Олексій. – Григорію, заспокойся! Інакше поїдеш звідси!

Він забирає патлатого, Ізабелла знаходить кухню, там бере пляшку вина і два келихи.

– Ходім, – каже мені.

– Куди?

– Пошукаємо місце для перевірки.

Ми піднімаємося сходами, на другому поверсі кілька кімнат. В одній кабінет, Ізабелла іде далі.

– О, те що треба, – каже вона в наступній кімнаті. Великій і багато оздобленій. Взагалі весь будинок багатий, належить, мабуть, якомусь мільйонеру – як ці бунтівники тут опинилися? Я думаю про бунтівників, щоб не думати про те, навіщо в кімнаті стоїть велике ліжко. Таке ліжко, яких я ніде досі не бачив. Хоч на нього уздовж лягай, а хоч упоперек! Десятеро там ляжуть, і не тісно буде! Оце таке ліжко! А над ним стеля у вигляді величезного дзеркала! Ото дивишся на нього, і все ліжко видно! Що за дива?

– Хочеш вина? – питає вона і помахує пляшкою. – Знайди штопор.

Я беру пляшку і тисну пальцем на корок.

– Ти що робиш? – дивується вона, а я вже корок продавив і наливаю вино у келихи. Вона крутить головою, посміхається. – А цього ти де навчився?

– А коли на весіллі прислужував. Штопорів не вистачало, то я пальцями. Усім сподобалося, то просили, щоб я і далі без штопора. Особливо гості з Петербурга були в захваті, – кажу і не дивлюся на неї. Чекав я, що важка буде справа, бо он заради неї сам генерал зі столиці до хутора мого трясся. Але щоб така важка і через жіночу спокусу важка, цього не чекав!

– Ти чи боїшся мене, Моккі? – сміється вона, така вже весела.

– Та ні, чого ж мені боятися, – стенаю я плечима.

– А чого не дивишся, відвертаєшся?

– А щоб у гріх не впасти.

– Який же то гріх, Моккі? Радість це, – каже і винце попиває. А я келих видудлив, поставив біля ліжка, і якось легко мені зробилося. Нічого, думаю, пропадати, так пропадати. Чому бути, того не минути. Аж посміхнувся. Ото буває в дитинстві, коли на горі високій стоїш, вагаєшся, хвилюєшся, а потім сів на санчата і полетів униз. І вже ніяких думок, саме захоплення.

Схопив я її келих, відставив, щоб вином ліжко не заплямити, обійняв її, зверху заліз і почав сукню задирати. Вона сміється.

– Що? – дивуюся я, а самому аж паморочиться від пристрасті.

– А пестощі?

– Які пестощі? – дивуюся удавано. Я-то не дурень, не одні чоботи виходив у заклад Розочки Шпільман, та й так стрибав у гречку, то розумію, що жінці треба. Але тут же мушу бовдуром сільським бути.

– Які пестощі, питаєш? А ось такі.

Ну і почалося. Чесно скажу, що хоч у Києві мене як заслуженого філера охоронного відділення найкращі дівки пані Рози обслуговували, та й у Ромнах мав знайомства жіночі серед модисток та хористок, але ось що ця Ізабелла витворяла, так багато такого, що і не чув.