Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Локшина! – радію я.

– Це паста, з морепродуктами. Звісно, так, як в Неаполі, тут її не приготують, але все одно непогано, – пояснює мені Ізабелла.

– Смачно!

Я зголоднілий був, то ум’яв усю тарілку швиденько, ще портвейну випив. Хороше винце, веселить і апетиту додає.

– Ніколи не думав, що звичайна локшина може такою смачною бути! І в нас у селі її так не їдять, щоб оце виделками, а лише у юшці.

– Зараз ми тобі ще заморимо.

– Та дорого ж, мабуть, – сумніваюся я.

– Не бійся, не тобі платити. Спробуєш зараз равіолі, теж італійську страву.

Принесли мені миску, дивлюся я на неї і дивуюся.

– Тю, та це ж вареники з м’ясом! У нас такі італійські страви в кожній хаті готують! Але смачні!

Я вже ті равіолі доїдав, коли заметушилися всі. Наче приїхав хтось. І справді, ось до зали увійшов чоловік, якого і Куровський, і Олексій, і патлатий зустрічали стоячи, руку тиснули. Хоч людина вигляду непрезентабельного, років за сорок, високий, худий, наче шпала, в окулярах. Сів за стіл, зразу офіціант підійшов, шанобливо щось спитав. Офіціанти завжди вміють зрозуміти, хто головний. Скільки разів, бувало, сидять бунтівники в ресторані й треба вирішити, кого першим брати. Краще б ватажка, але розбери тут, де ватажок. То завжди питався у офіціантів, вони одразу вказували на головного. Ось тепер офіціант налив гостю, вклонився і відійшов. Прибулець підвівся і цокнув виделкою по фужеру. Це зайве було, бо в залі й так запала тиша.

– Друзі мої, ми зібралися тут для того, щоб добре попрацювати наступні кілька днів. Коли робота буде завершена, ви отримаєте гроші, хороші гроші, як ми домовлялися. То закликаю вас працювати старанно. А поки давайте вип’ємо за успіх нашої справи.

Тут уже всі підвелися і випили. Для мене це був уже четвертий келих портвейну, то я удавав, що п’яненький, розвезло дурника. Тут нам принесли якийсь десерт, тобто солодке. Я вже їсти не міг, радісно відступив його Ізабеллі. Коли вона доїла, вийшли на балкон. Там було вже трохи прохолодно, у листі винограду видно було зоряне нічне небо. Я згадав про генерала Суботіна, який, мабуть, зараз розшукував мене в Одесі. Можна було б спробувати подати звістку про себе, але навіщо, коли я зовсім нічого не дізнався. Жодних подробиць операції бунтівників. Хоча щось відбувалося, щось серйозне, щоб ось так розкидалися грошима, так я ще ніколи не бачив. Увесь цей відбір, секретність, перевірка то лікарем, то жінкою, важлива робота, про яку постійно згадували. Бунтівники не стали б так витрачатися, якби не були впевнені, що це дарма. Що ж замислили, ханатики такі?

– Мокію, знайомся, це Леопольд. А це Абрам, – познайомила мене Ізабелла з жидком і чорним. Вони підійшли, потиснули мені руку й уважно роздивлялися. Я теж. Чорного. Бо жидів бачив достатньо, а ось негрів тільки кілька разів у цирку.

– Кажуть, ти поклав п’ятьох озброєних бандитів, – спитав Леопольд поганою російською.

– Поклав, – киваю.

– Ти – борець?

– Ні, я з села.

– А як ти поклав? – цікавиться Леопольд.

– Та як, бац-бац і готово.

– Показати можеш?

– Навіщо? – дивуюся я.

– Леопольд – борець, у цирках виступає, збирає прийомчики, – пояснює Абрам.

– Та можна, чого ж ні, – посміхаюся.

– Давай.

Леопольд стає в дивну позу: руки розставив, ноги зігнув, на ведмедя став схожий.

– Давай! – каже, наче чекає чогось.

– Два пива! – кричу я уявному офіціанту за спиною Леопольда. Він здивовано озирається, а я його б’ю. Не сильно, але так, щоб упав.

– Нечесно! – він підхопився, очі свої вирячив! – Нечесно! Так не можна! Це порушення правил!

– Тю! – дивуюся. – Які правила, коли бійка? Залізо чи камінь не можна брати і лежачого бити, ото і всі правила. У нас у селі так.

– Так не можна! – і як стрибне на мене. Міцний він та швидкий, таки схопив мене, ногою підсік і повалив. Притиснув мене до підлоги. Очі у нього аж палають. – Я переміг! – радіє він. А я щось шепочу. Він нахиляється, а я йому головою у ніс. Закричав, схопився за шнобель, я негра скинув на підлогу, за горщик із квітами узявся, щоб добивати.

– Мокію, стій! – втрутилася Ізабелла.

– Поклади горщик, – це й Абрам просив.

– Нечесно! Не можна головою буцатися! – це негр із підлоги піднявся. Ніс у нього розквашений, крові багато.

– Чого ж не можна? – дивуюся. – Заліза у руки не брати і каміння, а все інше можна. У нас у селі так б’ються. А як не подобається, то не лізь!

Я ото кулаками махаю, наче розійшовся сп’яну.

– Припини! А то ще звільнять нас, – каже Ізабелла і витирає кров Леопольду. Той дивиться на мене вовком. Коли на балкон виходить патлатий, то відвертається. Патлатий дивиться на нас насторожено, мабуть, щось відчув підозріле і шукає до чого присікатися, але ми йому ввічливо посміхаємося, Ізабелла прикрила сукнею краплі крові на підлозі, й наче нічого і не було. Коли патлатий іде, всі з полегшенням зітхають.