Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ти що робиш? – дивуюся, коли вона на мене здерлася, наче вершник на коня.

– А що? – сміється вона.

– Чоловік зверху мусить бути! – брешу я, хоч мене ще в Києві переконали, що по-різному може бути, аби на задоволення.

– Хто сказав?

– Та всі знають!

– А ти спробуй, щоб ось так! – сміється і давай скакати, персами своїми стиглими перед очима в мене гойдати. Згодом питає:

– Ну що?

А я і відповісти не можу, аж паморочиться мені.

– Стій! – це знову отямився, аж підхопився. – Ти що витворяєш!

– Що? – всілася у мене на колінах і питає з лисячим обличчям.

– Хіба так можна?

– А чому ні?

– Соромні місця для соромних місць! А як ти будеш тим же ротом молитви читати! Хіба можна таке! Та це ж блюзнірство! – шепочу я наче перелякано, а самому аж млосно, бо так розумію, що зараз зробить вона мені французьке задоволення, яке у закладі Розочки удвічі дорожче, аніж звичайне, коштувало.

– Тю, дурнику! Які такі соромні місця? Хіба не Бог людину зробив? Бог! І чоловіка, і жінку, зі всіма їхніми місцями. То немає соромних і несоромних, а все – диво Боже, яке можемо застосовувати для власного задоволення як хочемо.

– Ні, у пеклі горітимемо!

– Пекло колись, а рай зараз!

– Ох!

Що ти їй скажеш? Повністю голову я втратив. Вже і так, і сяк, і перетак. Патлатий двічі у двері стукав, кричав, щоби ми швидше. А Ізабелла мене тримає, шепоче, що не треба швидше, треба краще. Ще, ще і ще…

Кубирялися довгенько. Та так, як ніколи в житті мені не траплялося. Воно-то у тієї ж пані Рози що хоч замовити можна було, на все майстрині. Такі збочення робили, що й не вигадаєш, але я цього берігся, бо ж воно все, що в міру, від Бога, а все, що занадто, то від диявола. І ото не треба вигадувати, як би ще тілу догодити, бо швидко воно балується і все йому більше треба та нового, а це вже у пекло шлях. Отож завжди я від надмірності в ліжку берігся і як звик, так і відпочивав, за новим не гнався. А тут же не я гнався, а мене гнали. Так ця Ізабелла мене виснажила, наче відьма, що на козаку літала. Розкинувся я на ліжку, перед очима марево якесь, приголомшений весь, чую, як знову патлатий у двері стукає, а й поворушитися не можу. А Ізабелла підвелася, попленталася відчиняти.

– Що ви так довго! – дратується патлатий. То він ревнує Ізабеллу?

– Ну, він же не ти, не вийшло з ним швидко, – каже вона і сміється хрипко. – З усіх найкращий, скарб справжній. Пощастило вам! Щоправда, алмаз цей до діаманта ще треба шліфувати і шліфувати, але то дрібниці.

– Проститутка! – кричить патлатий, щось іще лається, тільки все далі та далі. Бо засинаю я. Прокинувся вже ближче до вечора. Ізабелла мене розбудила. Була вже одягнена у іншу сукню, не менш красиву.

– Ну що, відпочив, герою?

– Відпочив. А чого я герой?

– Ну, я ж бачила, як ти людей Бєні Кріка розкидав, наче груші, Фіму Ширмана по голові пригостив.

– А ти їх знаєш? – наче лякаюся я.

– Та їх тут усі знають.

– Небезпечні, мабуть?

– Ну, опісля таких подвигів у руки їм краще не потрапляти. Але за Ширмана я тобі вдячна. Давно треба було цього покидька по голові кийком почастувати. Одягайся і ходімо вечеряти.

– Зачекай, – дивлюся на неї. – А що тут відбувається?

– Тобі щось не подобається? – сміється вона.

– Та чого ж, подобається, дуже навіть подобається. Тільки якось дивно. Що за робота не кажуть, вином поять, знову ж таки, ти. Як таке може бути?

– Може. Нечасто, але може. Пощастило тобі, та й ти сам заслужив. Одягайся.

Дивлюся, а на стільці біля ліжка одяг новий лежить. Штани, сорочка, шкарпетки, онде і черевики.

– Це за рахунок платні? – кривлюся я.

– Ні, це я з реквізиту взяла, не хвилюйся. Ходім.

– А це що таке? – тримаю якесь диво з білої тканини. Тобто я знаю, що це, але ж мушу селюка зображувати.

– Це, Мокію, труси. Під штани одягаються.

– А що це за ґудзики? – вже насправді дивуюся я, бо от труси в мене були, а з ґудзиками – ні.

– А це для зручності. От хочеш ти з дамою поспілкуватися, то труси знімати не обов’язково, а ґудзики розстебнув і спілкуйся.

– Хай Бог милує! Ну вигадають же, розпусники! – кручу я головою.

– Одягайся, милий, – каже Ізабелла і роздивляється мене. – А ти завжди такий оце, до справи готовий? – киває вона мені нижче пояса.

– Та ні, – соромлюся я. – Це від неробства. У селі робота важка, день за конем проходиш, додому прийдеш і ніг під собою не відчуваєш. Тоді і немає думок про блуд. До того ж, у мене жінки не було вже три тижні, ну і накопичилося. А ти сама звідки? Балакаєш якось дивно.