Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– А ти молодець, – каже Абрам і плескає мене по плечу. – Боєць. Леопольд же професіонал, а ти його здолав.

– Бо не за правилами б’ється! – не здається Леопольд. А я думаю: як такого бугая завалити за правилами? Тут уже хоч якось.

На балкон виходить Куровський. Наказує всім повернутися до зали. Зачиняє за нами двері на замок.

– Відсьогодні й до закінчення роботи виходити на балкон і з будинку заборонено. Все зрозуміло?

Що тут не зрозуміти? Киваємо. Керівництво наше пішло кудись радитися, а ми далі сиділи, випивали потроху, балакали. Цікаві люди виявилися. Леопольд розповідав, як його рідний батько продав у слуги до якогось пана, а той вже пан продав у Антверпені в цирк, де з хлопця і зробили борця.

– Тільки я пішов із цирку, бо там нечесно!

– Що нечесно? – дивуюся я.

– Там мене примушували програвати! Бо чорний не може перемогти білого! Але я міг! Я сильний борець! І я не схотів піддаватися! Ось зароблю грошей і повернуся на Батьківщину!

– Тобі добре, в тебе є Батьківщина! – зітхає Абрам.

– А в тебе що, немає? – дивуюся я.

– Немає.

– Ти не з Одеси?

– Я з Кишинева. Але то місто, де я народився! А Батьківщина – то інше!

– Що інше? – дивуюся я.

– Батьківщина – це твоя держава! – урочисто промовляє Абрам.

– Так той, імперія наша, дім Романових, чим тобі не держава?

– А яка ж вона моя? В університет не вступиш, бо квота. На державну службу не візьмуть, бо теж квота. Поза смугою осілості жити не можна. Сиди, жиде, тихо, торгуй і не вилізай! А ми час від часу будемо приходити і тебе різати, наче худобу! Оце ти називаєш Батьківщиною? – питає він так гаряче, що видно – багато про це думав.

– Ну, не знаю я, – стенаю плечима.

– А от у тебе, Мокію, є Батьківщина?

– Є. Імперія – моя Батьківщина, – кажу впевнено.

– А хіба ти руський? – питає Абрам.

– Руський, православний я, – киваю.

– Як ото з-під Рязані?

– Ні, то ж кацапи! – дивуюся я такому дурному запитанню.

– А ти хто?

– Ну як хто? Я православний, селянин, Херсонська губернія.

– Ні, а з якого ти народу? Кожна ж людина до якогось народу належить. Ось я – жид, Ізабелла – італійка, Леопольде, ти хто?

– Яз народу монго!

– Ті он, німці, – киває Абрам у бік двох чоловіків і двох жінок, що сидять за окремим столиком і на нас не дивляться. – А ти хто, Мокію?

– Я? Та не знаю. Колись козаками були. Мій дід ще пам’ятав живих козаків запорізьких, коли вони по селах розійшлися після того, як Січі не стало.

– Ну, то колись було. А зараз? – дивиться на мене, а я й розгубився. Не тільки Мокій, а і я, Іван Карпович. От хто я? Хто сусіди мої, селяни з Капітанівки, хто люди з Роменського повіту і багатьох інших повітів? Не кацапи, це точно. А хто? Ото мазепинці щось верзли про якихось українців, так смішно й слухати, подивіться тільки на тих мазепинців. З усіх бунтівників найбільш жалюгідні. Поляки – ті небезпечні, бундівці теж, навіть татари, яких турецькі шпигуни підбурюють, і ті якась та сила. А мазепинці ото зібралися, поспівали, Кобзар почитали, поплакалися за Ненькою і розійшлися. Потерть, а не люди. То які там вже українці.

Сиджу я, у стіл вирячився і не розумію, хто я є.

– Не знаєш, Мокію? Тоді ходи до нас! – каже Абрам.

– Куди?

– Будувати єврейську державу!

– Та я ж православний!

– А я взагалі атеїст.

– Ти? – аж лякаюся. – В Господа не віруєш?

– Не вірую, Мокію.

– Як так?

– А як можна вірити, коли я погром кишинівський бачив? Як безневинних людей убивали, жінок, дітей, старих. Якби був Бог, хіба б він таке дозволив? Але ж відбулося, то немає Бога, Мокію. Але я не наполягаю, хочеш – віруй. То не головне, головне, що збудуємо ми свою державу, таку, в якій господарями будемо, і щоб жоден цар нам не указ!

– А як без царя жити? – не розумію я. – Безлад буде без царя.

– Брехня. От предки твої ж жили колись без царя, і нічого. У Франції царя немає і в Америці теж. І що там, безлад стався? Ні! Ще краще без царя люди живуть, бо самі царі! То поїхали з нами! – агітує Абрам. Вміло агітує, такого тільки пусти до народу.

– Та мені й тут непогано. Ось назбираю грошей, землі куплю.

– І що далі?

– Працювати на землі буду. Моя вона і все з неї моє.

– Твоя? Але хто ти будеш? Схоче поміщик забрати в тебе землю – забере! Не вклонишся справнику повітовому – в холодну кине! Заборгуєш банкіру – в тюрму сядеш! Держава тобі казатиме «дай», а сама що тобі даватиме? Як був ти ніхто, так і залишишся! А чим ти гірший за якогось дворянчика чи офіцера? Чим? Ти і сильніший, і вправніший, і розумніший. Ну, освіти немає, але то таке, освіту здобути можна. Але ж Російська імперія не для тебе! Для інших вона, а ти тут був холопом і холопом залишишся, не випустять тебе з мужиків!