Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Цієї миті я чую, як двері до коридора відчиняються, і хтось починає мене палко цілувати. Я аж підстрибую з переляку, але це Ізабелла. Вчепилася мені в губи, ну, і я про все забув. Притиснув її до себе.

– Ви що тут робите? – вереск патлатого. То це він зайшов до коридора!

Ізабелла відсахується від мене, наче дуже перелякалася. У коридор виглядають Куровський та Іполит Михайлович із револьверами у руках.

– Вони підслуховували! Ця проститутка! – кричить патлатий і сам лізе за револьвером.

– Ні! – каже Ізабелла, робить крок до Іполита Михайловича, наче хоче щось пояснити, і з-під її сукні падають труси. – Ой! – вона червоніє і присідає. Я починаю защіпати матню.

– Вони підслуховували! – знову кричить патлатий! – Я бачив!

Іполит Михайлович махає рукою.

– Ідіть працюйте. Ізабелло, у Мокія ще сьогодні зйомка, не чіпляйся до нього!

– Та я що, я – невинна жертва! А цей варвар прямо ненаситний якийсь! – Ізабелла підморгує мені і йде геть. Коли проходить біля патлатого, той аж кидається на неї.

– Григорію, припини! – наказує Іполит Михайлович. Патлатий, може б, і битися поліз, але зупиняється.

– Ця проститутка, їй не можна довіряти, – гавкає, наче пес на ланцюзі.

– Мовчати! – Іполит Михайлович вгамовує патлатого і строго каже мені:

– Мокію, ти бережи сили, у тебе ще після обіду зйомки!

– Слухаюся! – киваю я. – Побережу. Просто вона така! – я рухами рук показую, яка в Ізабелли красива фігура, коли на мене з риком кидається патлатий: ревнує чи що. Його кулак свистить біля мого вуха, а мій потрапляє йому в нижню щелепу. І патлатий падає. Я його підхоплюю і обережно кладу на підлогу.

– Щоб головою не вдарився. А то я якось на Дніпрі одному матросу дав, а він, коли падав, головою вдарився. До лікарні його відвезли. А мене поліція схопила. Кажуть, як помре, то іти тобі, Мокію, на каторгу. Дякувати Богу, не помер морячок. А цей гарячкуватий! – переможно посміхаюся.

– В тебе тренований удар! – підозріло каже Іполит Михайлович.

– Мене англієць один навчив. Він був механіком на пароплаві. Якось захворів, і його в Олександрії залишили. Три місяці у нас лежав. А мене якраз кінь копитом вдарив, два ребра зламав. І я був у лікарні, то познайомилися, він мені показав пару прийомчиків. Це ще я не сильно вдарив! – переможно дивлюся на них.

– Забирайся звідси. І готуйся для зйомок увечері, – наказує Іполит Михайлович.

Виходжу з коридора, а там на мене чекає Ізабелла. Її бачу, і аж паморочиться. Хоч обережно ж треба, бо виходить, що Ізабелла за мною в коридор пішла і стояла за спиною, слухала. А я нічого й не помітив! Ну дівка! А потім же, коли почула, що до коридора хтось заходить, кинулася цілуватися, не просто цілуватися, а ще встигла з себе труси стягти, а мені ширінку розстібнути, що нас від підозр і врятувало! Слухайте, багато я вправних дівок бачив, але щоб ось так – ні!

Між тим у підземеллі тривали зйомки. Там жид чого тільки з государинею не витворяв, а вона й не проти.

– Ох і стогне ж, – посміхається Ізабелла.

– Ти її знаєш?

– Так, ми разом працюємо.

– А що за робота така?

– Ну, ти ж бачив фотографії з голими жінками, які гімназистам продають.

– То з жінками, а тут же на государя наклеп! Та Абрама за ноги повісять, коли спіймають.

– А він тут сидіти й не збирається. Поїде в Палестину, за державу свою воювати.

– Ой, а він куди? – дивуюся, коли до Абрама та імператриці ще Леопольд доєднався.

– Туди, – сміється Ізабелла.

– Зачекай, але ж хіба можна, щоб ото два чоловіки на одну жінку?

– Ну, ти, Мокію, зовсім дикий! Леопольд он з Африки, і то таких запитань у нього не виникає. Скільки хочеш може бути чоловіків. Вправна жінка і з трьома легко впорається.

І точно, дивлюся, що Леопольд зовсім не зайвим став.

– Господи, Содом та Гоморра, – бідкаюся.

– Гоморра, Мокію, ще попереду, – сміється Ізабелла. – Слухай, а що ти там під дверима почув?

– А ти наче не чула?

– Не чула. Я тільки підійшла, як Гриша за мною приперся. То що, заплатять нам?

– Заплатять. Але потім поліція нас шукатиме.

– Хай шукає. Я додому, до Неаполя зібралася, пароплав за тиждень. Їсти хочеш?

– Та можна.

Повела вона мене в куток, протилежний тому, де зйомки. У кутку самовар стоїть, чашки, хліб нарізаний, ковбаса, сир. У панів ото візьмуть ковбаси та сиру, покладуть на хліб, зверху хлібом прикриють, і зветься це – бутерброд. Мені Уляна Гаврилівна ті бутерброди робила, як її німкеня-господарка навчила. Смачна штука. Особливо коли побільше ковбаси та сиру і чай солодкий. Їм.