Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Слухай, Ізабелло, а хто у тебе в Неаполі? – питаю, коли прожував трохи.

– А нікого. Просто скучила. Та й зими мені набридли. Оці холоди ваші. А ти, як поїв, так он лягай на диван, відпочивай.

Улігся, ще й ковдрою вона мене вкрила. Я ото очі заплющив і думаю про те, що почув. Хитро вирішили ці негідники вчинити. Тут уже нічого не скажеш. Заляпати, значить, царя-батюшку, скориставшись гріховною пристрастю народу до всякого непотребу. Бо це ж тільки здається, що карточки ті лише гімназисти купують. Ні, знаходили ми їх і у візників, і в офіціантів, робітників, у звичайних сільських дядьків, навіть у панотців! Кожного гріх брав. А ще як підуть чутки, що на карточках сам государ із дружиною, то з руками одриватимуть, шалені гроші платитимуть, і ніяка поліція їх не зупинить! Розтечеться ця отрута по всій імперії, і почнеться неспокій, ще гірший, аніж у 1905-му році. Мені воно таке не треба, мені – щоб спокійно все, щоб я врожай ростив, а люди купували. То необхідно це зупинити. Вночі втечу – і в Одесу. Там знайду яхту генерала, нехай піднімає поліцію та козаків. А сам…

Ізабелла. Ото як тільки подумаю, і заколисує мене, наче малого в люльці. Так добре стало, що просто рай. І заснув. Попри те, що треба було турбуватися за долю імперії. Але заснув і бачив її уві сні.

Коли розбудили мене.

– Мокію, давай, твоя черга, – каже Олексій і посміхається якось непевно.

Ну, моя так моя, може, цього разу треба буде з Ізабеллою зображувати, то взагалі непогано. Дивлюся, у кутку, де все знімалося, знову зміна декорацій. Цього разу там нагородили щось схоже на штаб. А нам, мені, Абраші та Леопольду, дали солдатські однострої та чоботи. От же дурники, ну де ви бачили негра в солдатському однострої? Та й жидів до армії беруть неохоче. Абищо вигадують. Коли бачу, онде і государ при мундирі, над картою схилився. У війну будемо гратися, чи що?

– Мокію, тепер підходиш і знімаєш штани, – підказує мені Олексій.

– Кому? – дивуюся я.

– Государю імператору.

– Для чого? – лякаюся я.

– А як та думаєш, дурню? – це вже патлатий кричить.

– Для різок? – аж жахаюся. Уявляю, що от знімуть, як простий солдат царя-батюшку шпіцрутенами пригощає! Це ж усю дисципліну зруйнує!

– Гірше!

– Як гірше? – дивлюся на них.

– А так. Як із жінкою робив, так і з ним роби! Чпокни узурпатора! Натягни тирана! – наказує патлатий.

– Так це ж цар!

– А тобі яка різниця? Тобі гроші платять. Давай, відпрацьовуй! – кричить мені патлатий.

– Чого ти, давай, а то ж не заплатять, – каже цей хлопець, який на государя схожий. Ну, не государ, а двійник його. Розмовляє з акцентом, чи то німець, чи литвин якийсь. Каже і штани з себе знімає.

– Ні, – кажу я. – Ні! З жінкою можу, а з чоловіком – ні! – відступаю.

– Давай! А то застрелю! – кричить патлатий і револьвер на мене наставив. Точно ж застрелить, негідник такий. – Давай!

– Що я дам? – спускаю я штани. За ці дні призвичаївся я штани спускати. – Ось, самі подивіться, що я дати можу? Ніяк я з чоловіком. Ніяк!

– Та я тебе застрелю! – ніяк не вгамується патлатий.

– Зачекай! – я штани натягнув, бо з голою сракою вмирати ганебно якось. – Тепер стріляй! – зітхаю. Сподівався, що не вистрелить негідник цей, але помилявся. Вистрелив би він, бо дуже вже мене ненавидів, та Іполит Михайлович прибіг.

– Припинити! Що відбувається? – питає. Розповіли йому.

– Ваша благородь, ну не можу я, – пояснюю. – Це ж гріх, у пеклі за таке горіти! Краще вбийте, аніж до такого примушувати. Не можу!

– Вбити? – перепитує Іполит Михайлович, і якось аж страшно мені від його посмішки стає. – Добре, вб’ємо. Пішли.

Він теж при револьвері, узяв мене за барки й повів уперед себе.

– Не треба! – це Ізабелла. Хотіла до мене кинутися, а патлатий її перечепив, за волосся схопив і револьвер приставив.

– Стій тут, сучко!

Я, було, сіпнувся, але Іполит Михайлович револьвером у спину мені натиснув. Мовляв, щоб не дурів я. Повів по коридору, де я підслуховував, але пройшов далі, до іншої кімнати, а потім як засвітить мені по голові рукояттю револьвера. Ногою підштовхнув і запхав до кімнати. Впав я на підлогу, тільки хотів підніматися, а відчуваю револьвер у потилицю вперся.

– То будеш робити, що ми кажемо? – питає гучно Іполит Михайлович, мабуть, щоб аж у залі було чутно.

– Не можу я! Не можу з чоловіками! – верещу я. Сподівався, що ще будуть лякати мене, примушувати, а тут постріл.

І помер я. Наче хтось на свічку дмухнув, і настала темрява. У вухах дзвін якийсь. Почав я «Отче наш» читати. Подумав, що дарма мені на хуторі не сиділося. Все хапався за справи якісь, на небезпеку наражався, ось і дошукався. Зариють мене десь в землі чужій, ніхто і не дізнається, що сталося з Іваном Карповичем. А ще і справу не виконав.