Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Добре, візьмуся. Дозвольте вас хоч на вокзал відвезти.

– Добре.

Після від’їзду Єлизавети Павлівни, щоб не сумувати і не нудьгувати, узявся я впорядковувати свої літературні справи, до чого залучив графа. Той важко виходив із тижнів постійної пиятики, але я тримав його міцною рукою. Маєвський ображався, погрожував утекти, намагався пробратися в підвал, де стояли сулії з наливками та самогоном, але я не звертав уваги, потроху залучав його до роботи, призвичаював до життя в тверезості. Наступні тижні минули в роботі, ми завершили вже написані історії і додали кілька нових. Граф загорівся писати роман, бо це, мовляв, вища літературна каста, не те що всілякі оповідки. Я романів побоювався, бо одна справа – мої побрехеньки, а інша – високе мистецтво, яке читають люди освічені, але Маєвського підтримував, бо головне було його тримати в роботі, щоб знову не почав пити.

Аби знайти якусь цікаву тему для роману, граф напередплачував на хутір купу газет, які уважно читав. З тих газет я дізнавався новини про кіно з пані Анастасією. Про те кіно багато балакали, казали, що командування Київського військового округу виділило одразу два полки для зйомок батальних сцен, стріляли справжні гармати, ходили в атаку справжні ескадрони, сам Петро Нестеров закладав віражі заради стрічки. Всі стверджували, що такого кіно не було не те що в Росії, а навіть у Європі та самій Америці. Хоч про фільм писали багато, але про Плумпе майже не згадували, а коли й писали, то він проходив як технічний консультант, а режисером вважався Бутурлін. Усі дуже вихваляли пані Анастасію, називали її справжнім талантом.

– Оце б подивитися! – захоплювався граф. – Іване Карповичу, може, попроситися туди знову консультантом? Хоча б безкоштовно!

– Та в кіно все побачимо, – заспокоював я Маєвського.

– І куди ви тоді урвали з Києва? Га, Іване Карповичу? Ще б можна було там побути, а ви рвонули, мене покинувши. Мабуть, якась чергова загадка? Чому ви все від мене приховуєте? Ми ж співавтори!

– Графе, я нічого не приховую, але ж співавтор не сповідник, щоб усе знати. Скажіть краще, як ідея для роману, знайшлася?

– Та треба щось про війну. Це просто-таки бринить у повітрі! Щось про війну, про героїзм, про любов до Отєчєства і відчайдушну хоробрість руських богатирів.

– Може б написати про те, як з Бородіна піднялися загиблі там вої й попросилися на фронт, щоби знову загинути за царя і Отєчєство? – жартую я.

– Ні, Бородіно не підходить, там же з французами билися, а вони тепер наші союзники. Щось інше потрібно вигадати, – цілком серйозно відповів граф.

Ото так і забавлялися. Одного дня серед купи листів вдячних читачів до мене прийшов лист-подяка від пана Ісаака з Києва, який сповіщав, що отримав дуже цікаву роботу в Одесі завдяки моїй протекції. Студент обіцяв, що буде намагатися відпрацювати мої аванси. У пресі ще майнула маленька новина про погіршення стану князя Ухтомського, чекали, що залишилося йому зовсім трохи, але потім з’явився якийсь китайський лікар, що дуже допоміг, і дід ожив. Я припинив читати газети, новини про кіно і про війну мені переказував граф, який твердо вирішив, що піде добровольцем на фронт здобувати славу і теми для роману. Запропонував йому набувати доброї фізичної форми, тож зранку ми почали бігати і робити вправи з гантелями. Вже на другий день графу це набридло, але я примушував його не розслаблятися.

– Як це ви на німця з багнетом підете, коли он тільки трохи пробігли, а вже задихаєтесь?

– Навіщо мені багнет, коли в мене револьвер буде! – дивувався Маєвський, який очікував, що буде служити десь при штабі, а не місити багно на передовій.

Так минали тиждень за тижнем, коли несподівано, вже по весні, до мене надійшов дивний лист.

– Іване Карповичу, лист від жінки, а всередині чистий папір! Як так? – здивувався граф. Ідеї для роману він так і не знайшов, то я запряг його відповідати на численні листи, які десятками щодня приходили до мене від читачів, що дякували, просили поради, розповідали про свої біди чи цікаві історії, свідками яких їм довелося стати.

– Чистий папір. Дайте подивитися, – я взяв аркуш. На ньому нічого не було написано, але пропахчений парфумом він був добряче. І запах цей я впізнав. – Дивно, мабуть, якась помилка.

Я сховав аркуш у кишеню, згодом вийшов з кабінету. На кухні запалив свічку і поводив над нею аркушем. Побачив, як почали з’являтися літери красивого жіночого почерку. «Ваню, буду вдячна, якщо ти приїдеш, краще таємно. Щось відбувається. Твоя Стася». Я принюхався до аркуша, а потім спалив його. Їхати мені нікуди не хотілося, але просила не чужа мені жінка. Можливо, їй потрібна допомога. То по обіді я вже їхав на вокзал, сказавши графу, що на кілька днів відлучуся до Бахмача. Маєвський нічого не запідозрив.