Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Він пив, я під стіл виливав. Тверезим хотів бути. Розплатився, повів Харлама додому. Скоріше поніс, бо набрався двірник. Здоровий був, то ледь дотягнув його до будинку князя. Довго шукав ключі по кишенях. Зайшли до будинку, там темно було, тільки на другому поверсі горіло світло. Я вже від Харлама знав, що на другий поверх нікому зі слуг дороги немає. Двері туди завжди зачинені. Прибирає там молоденька покоївка-китаянка, вона ж князю і їсти носить. Раніше Ухтомський вниз спускався, але останнім часом зовсім зліг.

Уклав я Харлама на ліжко його в тісненькій двірницькій, вийшов. Тиша в будинку, цілому палаці, не гіршому, аніж у Павла Івановича Харитоненка. Пройшовся до широких сходів, піднявся. Двері були зачинені. Зняв чобіт, дістав із нього відмичку. Це з речей графа Маєвського, який страшенно полюбляв усілякі застосови. Подлубався у замку і відчинив. Зайшов усередину. Довгий коридор. З-під одних дверей видно було смужку світла. Пройшов туди. Прислухався. Хтось говорив, потім почав тихенько стогнати. Я обережно відчинив двері. Це була спальня. Велике ліжко, на якому майже губився невеличкий дід з розплутаним сивим волоссям. Той дід мацав якусь азіатську дівчинку, теж голу. Терся об неї, шепотів різний сором та кректав. А за мить уже летів з ліжка, від мого ляпаса.

Перелякана дівчинка скрикнула.

– Одягайся, – сказав їй. А сам підійшов до старого, що полетів аж на підлогу, стогнав там. Я хотів його вбити одразу. Придушити цього жалюгідного червака. Так би і зробив, якби він почав молити про пощаду, просити не вбивати. Але він не став. Спокійно дивився на мене зовсім не переляканим поглядом.

– Ну, чого став? Прийшов, так убивай, – прохрипів невдоволено.

Це тільки здається, що вбивати легко. Навіть запеклі душогуби – і ті не можуть убити просто так, шукають якихось виправдань. Я ненавидів його, багато разів, особливо в дитинстві, мріяв, як убиватиму його. Але я мріяв убити сильного та нахабного кривдника мами, а не ось цього старого каліку, який ледь жеврів, схожий більше на купку сміття, аніж на людину. Він мовчав. Лежав собі на підлозі. Я дивився на його ребра, що стирчали з-під плямистої старої шкіри.

– Що думаєш? – спитав він.

– Вставай.

– Не хочу, – сказав він вередливо.

Я підхопив його і приніс до ліжка. Посадив. Він був жалюгідний… Такий жалюгідний, що я не міг його вбити, хоч прийшов саме за цим. Треба було розпалити себе.

– Ти ґвалтував дівчинку в Кременчуцькому повіті?

– Я ґвалтував тисячі дівчат. Вкажи рік та її ім’я, і я подивлюся, – невдоволено бурмоче старий.

– Що? Де подивишся?

– У архіві. Он бачиш, шафа, там все, – він вказує на велику шафу, вщерть заповнену великими книгами в дорогих шкіряних обкладинках. – Який рік тебе цікавить?

– Сімдесятий.

– Це десь на першій полиці, подивися, там вказано, – каже він.

Я дивлюся на нього. Не схоже, що він бреше чи намагається виграти час. Він повністю байдужий до того, що відбувається. Підходжу до шафи. На кожному з грубезних томів проставлені роки. Починаючи з 1854-го. Беру том із написом «1870». Том важкий, як каменюка. Про всяк випадок заглядаю всередину книги. Жодних тайників, просто книга. На розкішному товстому папері записані красивим почерком дані. Ім’я дівчини, її опис, обставини викрадення чи купівлі, враження від забав із нею, а потім ще й картинка. Досить непогано намальована. Приношу книгу князю. Він кладе на коліна, починає гортати.

– Коли це було?

– Наприкінці зими.

– Ага, є, Кременчуцький повіт, Марія, селянська донька. В неї був шрам на підборідді, собака вкусила в дитинстві. Я її викрав і зґвалтував, а потім відпустив. Які ще запитання? – старий подивився на мене. І зовсім не злякався тієї люті, яку побачив у моїх очах. А я палав, я вже був готовий убивати. Я б відірвав його маленьку голову, голіруч відірвав. Так би й зробив.

– Стій! Не чіпай його! – це було те дівча. Воно убралося в халатик і звідкілясь узяло маленький браунінг, такий самий, що вже траплявся мені у справі з Нестеровим. Дівча наставило браунінг на мене.

– Дитя моє, поклади зброю, – це сказав не я, це сказав старий князь. – Наказую!

– Він уб’є тебе! – дівча добре розмовляло російською, хоча й чути було ще деякий акцент.

– Нехай, це мені буде тільки на радість, – посміхнувся старий. – Мені набридло це життя у зруйнованому тілі! Купа хвороб, усе болить, я забув уже, коли в мене стояв. Давай, чоловіче, ти ж прийшов мене вбивати, то вбивай! Що ще розповісти тобі, щоб ти вбив мене з чистим сумлінням? А ти поклади браунінг. Це не іграшка.