Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Для чого це?

– Ваню, будь ласка!

Я стаю, як вона просить. Мені тривожно від думок, що забігали тарганами після її слів.

– Точно, ти дуже схожий на нього, Ваню, кажу тобі! В нього є портрет себе молодого у такій позі, де він теж голий. Так от, ви схожі наче дві краплі води! Цілком можливо, що ти княжич Ухтомський! Принаймні, це багато чого пояснює.

Дуже збуджена Анастасія стрибає навколо мене, я теж не те щоб спокійний.

– Маячня! – не хочу вірити її словам.

– Не буду тебе переконувати, але з’їздь до столиці. Князь передав частину свого зібрання музеєві Олександра Третього. Це довелося зробити, щоб зам’яти один скандал із викраданням доньки голландського підданого. Серед переданого є кілька картин, де ще молодий князь виступав натурником і зображував різних давньогрецьких богів та героїв. Просто подивишся на них і, думаю, все зрозумієш. Що ти хочеш на сніданок?

– На твій розсуд, – я ошелешено стою і слухаю, як вона замовляє каву, яєчню, сандвічі та вівсянку. Потім починаю одягатися. У голові гупає. Я не вірю, що ось так могло статися. Що випадкова справа, до якої я пристав майже проти власної волі, привела мене до батька, якого я ніколи не шукав і навіть намагався не думати про нього.

– Ваню, одягайся. І не стій, наче мішком прибитий. Нічого страшного не сталося. Захочеш, побачиш його, князь досі живий і навіть купив десь зовсім юну китаянку, про що хвалився в листі. Не схочеш – просто викинеш його з голови, наче й не було. Добре?

Вона стрибає по кімнаті, наче кізочка, весела та бадьора, в неї блищать очі, вона сміється, пританцьовує і наспівує. Я відчуваю себе старим і безпорадним, ледве опановую себе, одягаюся. Потім виходжу з номера, чекаю в коридорі, поки з’являться два офіціанти з тацями. Удаю, наче прямую до номера Анастасії. Заходжу з ними, вітаюсь. Анастасія посміхається, наче цариця, питає, як мені спалося. Потім ми похапцем їмо, вона сміється.

– Слухай, Ваню, а це ж виходить, що я спала одразу з двома поколіннями князів Ухтомських! Брати в мене були, а ось щоб і батько і син, то ні!

– Тю, та який там я князь! – махаю рукою. – Досі не навчився їсти ножем та виделкою!

– О, старий князь теж любив їсти все ложкою, наче мужик! – вона сміється, я червонію.

– Анастасіє, прошу, щоб ці ваші здогадки не потрапили до газет.

– За це можеш не хвилюватися. Що ж я буду руйнувати свою красиву історію про те, як скромна провінційна дівчинка стала зіркою екранів? Розповім про старого розпусника, що видав мені квиток до кіно? Ніколи. Нехай це все залишиться нашою маленькою таємницею.

У двері постукали.

– Допивайте каву і ходімо, – вона ще підскочила до дзеркала і покрутилася біля нього.

Ми вийшли удвох, у холі Анатоль повідомив, що плату мені не буде підвищено. То по обіді я сказав, що отримав термінову телеграму і мушу відбути у справах. Мені не хотілося їхати від Анастасії, але я мав їхати.

Потяг до Петербурга їхав більше доби, ще кілька годин знадобилося, щоб дещо дізнатися. Я побував у музеї Олександра Третього і подивився на картини, які порадила Анастасія. Після них поїхав до будинку князя Ухтомського неподалік від Адміралтейства. Поговорив зі слугами з сусідніх домів, ті розповіли, що князь останнім часом хворіє, постійно до нього їздять лікарі, а тепер унадилися кілька племінників, що чекають на спадок. Але князь із ними в поганих відносинах, то не спілкується.

Разом із князем у будинку жив візник Харлам, який був одразу і за двірника, кухарка Алія, татарка з Казані, що працювала у князя вже багато років, та якась покоївка азіатського вигляду.

– Ще зовсім дівчинка, князь таких полюбляє, – це вже мені розповідав сам Харлам, якого я спочатку пригостив цигаркою, а потім запросив до трактиру неподалік. Там довелось замовити аж три графинчики, поки у цього дебелого чолов’яги розв’язався язик.

– Що значить полюбляє?

– А те і значить. Жінки його не цікавлять, а тільки молоді дівчата, чим молодші, тим кращі. Колись їздив за ними по всій країні, а зараз старий став, додому їх привозить.

– А де він їх брав? Це ж не худоба, батьки є, влада.

– Коли гроші є, то влада у тебе. А батьки – одним гроші давав, а частенько і просто викрадав. Награється і вижене. Дівчата, особливо як по селах, вони ж потім завжди мовчали про те, що сталося. Соромно їм було.

– А ти це звідки знаєш?

– А мені лакей княжий розповідав, Абраша.

– Жид, чи що?

– Жид. Його князь колись підібрав дитиною і тримав при собі вірним слугою. Так той Абраша, коли захворів, плакався мені. Воно хоч і жид, а перед Богом страшно з гріхами помирати. Розповідав, як дівчаток хапав і князю притягував. Сваволили по всій імперії. Бувало, що поліція ловила їх, але у князя завжди і гроші при собі, і зв’язки. Коли поліції заплатить, коли батькам, отак і виплутувався. І що він у тих дітях знайшов? Баба приємна, коли в тілі! Ну, давай!