Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– А я ж мужик, – кривлюся гірко.

– Мужик, – киває вона. – Я, Ваню, прямо кажу, як є, не брешу. Чоловік ти хороший, таких іще пошукати, але якщо піду за тебе, то і собі життя зіпсую, і тобі. Бо дуже вже ми різні.

– А от кажуть, що в Америці – так там усі рівні.

– Не буває так, Ваню, щоб усі рівні. Хіба що на Страшному суді, так й там знайдуться якісь зі зв’язками, кого в рай візьмуть чи за статки, чи за давній рід. Тим більше, в житті всі нерівні. У нас, у Росії, особливо. Я-то розумію, що не в чині щастя. Що от який-небудь дворянин гірший за тебе у сто разів. Але суспільство так тисне, що краще таки дворянин. І якщо я, зірка кіно, піду за тебе, простого мужика, то це ж скандал буде. Спочатку скандал, а потім зі світу зживуть. І мене, і тебе. Мені ролей не даватимуть, із кіно витиснуть, а тебе в повіті твоєму зацькують.

– Ну, це ще подивимося, я все ж найкращий сищик імперії.

– Зацькують, Ваню, ще й як зацькують. Тебе шанують і на руках носять, поки ти місце своє знаєш. Веселиш публіку блазнем. Так само, як і я. Робимо те, чого від нас чекають. Ти злочини розкриваєш, я в кіно знімаюся. Ти государя вихваляєш, а я з найкращими представниками найвищого світу сплю. Ось і аплодують нам. Та варто тільки хоч на крок убік зійти, самостійність виявити, як одразу дадуть нам по руках. Щоб не забувалися, щоб знали своє місце, смерди. Що там одружитися! Та якщо газетники довідаються, що ти в мене у номері ніч провів, то скандал буде страшенний. І всі мої коханці, минулі і теперішні, дуже образяться, бо як же я могла з мужиком сплутатися. Хоч вони всі – лайно, а ти, Ваню, людина. Я ж бачу, що ти ото дурником прикидаєшся, але ти ж інший. Ти розумний, розумніший за них, але вдаєш, що місце своє знаєш і його тримаєшся. Але погано, що місця ті від народження видаються, а не по справах. Бо по справах ти, Ваню, уже давно генерал. Але в генералах дурнів усяких повно, а ти як був унизу, так і залишився. І я так. Поки молода та гарна, буду при найвищому світі ошиватися, а як тільки постарішаю, так одразу мене звідти геть, бо хто я така, донька дрібного торгівця рибою! Давай вип’ємо, Ваню!

Я налив у келихи, випили ми. Ще говорила, ще випили і вже далеко по півночі вона заснула. Я – ні. Лежав собі, думав про її слова. Все правда. Хоч наче бунтівниками запеклими писане, а правда. Якось гірко мені зробилося і неприємно. Кавказ почав ввижатися, сидіння те кляте у ямі. Коли почув, що лізе хтось з-під ліжка. Пан Анатоль вирішив, що поснули ми. Виповз і до дверей. Вже у другій кімнаті я його наздогнав, приставив палець до спини.

– Руки догори! – шепочу. Тільки дуже досвідчена людина спиною може відчути, що не дуло револьверне впирається, а палець. Підняв Анатоль руки і затремтів. Я його обшукав. Зброї при ньому не було. – Підемо до мене зараз. Рипнешся – пристрелю.

– Не треба! Не треба! – він шепотів, як і я.

Вийшли до коридору, я голий увесь, бо не було часу одягатися. Зайшли до мене в номер. Там я одягнув готельний халат, посадив Анатоля, який тремтів і помітно хвилювався.

– Ти що під ліжком у пані Анастасії робив, мерзотнику?

– Я… я… я дверима помилився. Набрався занадто, – збрехав він.

– В морду дати? – спитав я.

– Не треба.

– Тоді кажи.

– В мої обов’язки входить слідкувати за Анастасією.

– Для кого?

– Для мого шефа, пана Ханжонкова.

– І для чого?

– Щоб контролювати Анастасію. В неї є деякі проблеми зі спиртним та наркотиками. То мені доручено слідкувати, щоб усе це не впливало на зйомки.

– А для чого ти під ліжко заліз?

– Я був у номері, почув ваш голос, вирішив сховатися, щоб не було зайвих запитань. А вона вас до спальні привела. Не встиг я піти!

– Якщо десь випливе про сьогоднішню ніч, то голову тобі скручу! – аж реву я. – Зрозумів?

– Ніхто не дізнається! Нам скандал не потрібен! Ніхто не дізнається, чесне слово!

– Дивися мені. А тепер розкажи про того, хто дає гроші на кіно.

– Це таємниця і…

Я підхоплююся. Дуже злісно дивлюся на Анатоля, він аж тремтіти починає.

– Ти мені голову не дури, хлопче, я ж Іван Карпович Підіпригора!

– Я не дурю, не дурю!

– Хто гроші дає?

– Якийсь фабрикант, із Ревеля.

– І для чого?

– Заробити вирішив.

– Яким же чином?

– У нього заводи та мануфактури, розраховує на армійське замовлення. Домовився з генералами, що профінансує патріотичне кіно, щоб більше добровольців було і підвищився дух у тилу. До того ж, той фабрикант великий поціновувач талантів пані Анастасії. Хотів цією роллю пом’якшити її серце. Вбити одним пострілом двох зайців. Представники великого капіталу це люблять.