Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Бо наркотики роблять людину слабкою, і цим можна легко скористатися. Не дай морфіністу чергової дози – і він розповість усе. З кокаїністами трохи складніше, там треба давати дозу, під дією якої людина схильна більше розмовляти. То бунтівники намагаються, щоб серед них не було тих, хто вживає наркотики.

– Значить, мене б не взяли, – вона вдихає порошок носом, потім відкидається і крутить головою.

– Ні, не взяли б, – погоджуюся я.

– Що ж, доведеться служити музі, а не революції. Зараз замовлю сніданок, а то зранку в мене страшенний апетит.

– Дозвольте відкланятися, – я підводжуся.

– Ні-ні! Поснідаємо разом.

– Я не хочу вас компрометувати.

– Ти одягнешся, наче просто зайшов уранці. Ваню, не поспішай! Я теж хочу роздивитися тебе. Слухай, а ти добре збудований. Наче який-небудь Аполлон! Як ти підтримуєш таку чудову форму?

– Щоденні прогулянки, боксування, фізичні вправи. І не зловживати алкоголем.

– Ваню, так уже вийшло, що я бачила багатьох знатних людей імперії у костюмі Адама, але порівняно з тобою всі вони виглядають якимись косопузими плебеями.

– Думаю, що зараз просто діє кокаїн.

– Ні, кокаїн тут ні до чого. Слухай, ти виглядаєш, наче дворянський син. А хто були твої батьки?

– Мати – проста селянка.

– А батько?

– Батька я не знаю.

– Як це може бути?

– Він звабив матір і втік. Подробиці мені не відомі.

– Слухай, але ж це багато чого пояснює!

– Що саме?

– Мабуть, твій батько був дуже знатною людиною. Ось звідки в тебе благородна статура. У тобі є голуба кров!

– Кров у всіх однакова, червона. А потім чорніє, – кажу я і підходжу до свого одягу.

– Стій! – пані Анастасія скрикує в мене за спиною так різко, що я аж лякаюся.

– Що таке? – я вихоплюю револьвер і дивлюся на неї.

– Покажи мені свою спину!

– Що?

– Спину покажи! – вона кидається до мене, дивиться щось, торкається правої сідниці. – Що це в тебе?

– Родима пляма. А що таке? – не розумію я.

– Так, зараз перевіримо, – вона запускає пальці мені у волосся і щось мацає на потилиці. – А це що?

– Бородавка, – я аж трохи розгубився, а Анастасія сміється вголос. Може, вона жартує, відповідає мені за вчорашніх вампірів?

– Ваню, я вже бачила таке поєднання! – схвильовано каже вона.

– Що?

– Бачила, бачила! Старий князь Ухтомський з Москви, мій перший коханець!

– Який ще князь? – кривлюся я.

– Справжнісінький! Нащадок стародавнього і багатого роду. Тоді йому було вже під сімдесят, а він так само любив молодих дівчат. Дуже молодих. Мене він купив у мого батька у віці дванадцяти років.

– Як це купив?

– За дві тисячі рублів. Батькові всунули партію тухлих оселедців, він був на межі банкрутства, нас збиралися викидати з хати, а тут прийшли від князя Ухтомського і запропонували гроші. Офіційно все було обставлено так, що батько віддавав мене на десять років навчатися плести килими.

– І твій батько погодився?

– Так, у нього було шість дочок і цілком реальна перспектива жебракування. То він узяв гроші, і я опинилася у князя. Першої ж ночі він спробував позбавити мене цноти, але не зміг, через чоловічу слабкість. І надалі в нього нечасто виходило, то мені довелося навчитися задовольняти його самотужки. Спочатку я його ненавиділа, а потім звикла. І він багато зробив для мене. Навчив грамоти, найняв для мене вчителів співів і танців. З першим вийшло не дуже, а танцюю я досі добре. Коли я подорослішала, князь утратив до мене цікавість, цілком міг би просто викинути на вулицю, але ні, він мене познайомив із впливовими людьми, домігся для мене першої ролі у вар’єте, а потім звів із Ханжонковим, давши старт кар’єрі у кіно.

– Навіщо ти розповідаєш мені про цього князя? – дратуюся я, бо не люблю розпусників.

– Бо за дивним збігом обставин у нього теж родима пляма на правій сідниці й така сама родимка, як у тебе, на потилиці, у волоссі. На тому ж самому місці. Хіба це не дивно? А ще ти схожий на князя в молодості!

– Звідки ти знаєш, який він був у молодості?

– У нього є купа своїх портретів у різному віці. Князь дуже любить себе. А скільки було твоїй матері, коли вона народила?

– До чого це? – дратуюся я.

– До того, що якщо вона була дуже молода, років тринадцять-чотирнадцять, то цілком можливо, що до твого народження був причетний князь. Щоправда, коли я жила з ним, князь уже був безплідний, він любив розповідати, що позбавив цноти сотні дівчат і замолоду спав лише з молодими, майже дітьми. Через це мав неприємності, кар’єри не зробив, але це йому було й непотрібно, враховуючи його статки. Ану стань, ліву ногу вперед, праву руку назад, наче збираєшся кидати спис.