Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Я сідаю, вона цокається.

– Ну, за зустріч, – каже вона тихенько, підморгує і так поводить язиком по губах, що я аж сіпаюся. Вона випиває, і я випиваю. Дивиться на мене, хитрувато примружившись, і я дивлюся. В її очах якісь зовсім бісівські вогники.

– Іване Карповичу, я навіть мріяти не могла, що познайомлюся з вами.

– Та ну що ви таке кажете. Я – провінційний пень, а ви – відома на всю імперію акторка!

– Але більшість газетярів чергує біля готелю не через мене, а через вас. І газети писатимуть завтра здебільшого про вас. Що герой, найкращий сищик імперії, невтомний борець зі злочинами, нарешті оговтався після важкого кавказького полону і узявся за нову справу. Всі будуть радіти й цікавитися, що за справа, і тільки десь в останньому абзаці побіжно згадають про Кольцову.

– Ви прибідняєтесь, пані Анастасіє.

– Анітрохи, Іване Карповичу, анітрохи. Ситуація така, як я вам сказала, – вона всміхається.

– Бачу, ви з цього приводу не дуже журитеся.

– Ну що ви, я рада, що маю можливість познайомитися з вами ближче.

Вона говорить це, ставить келих на маленький стілець поруч і наближає своє обличчя до мого. Вона гарна до нестями, але я не забуваю, що під ліжком дехто є. Не забуваю, а потім геть нічого не пам’ятаю, бо Анастасія цілує мене. Мені навіть не надано було останнього слова, вирок оголошено й одразу виконано.

– Слухайте, Іване Карповичу, та ви в ліжку не гірший, аніж на сторінках журналів, – шепоче вона згодом, а в мене у голові гуде, і весь засапався, чого раніше не бувало. Чи то вже вік, чи то після Кавказу не відновився повністю, але ось зараз відчуваю себе загнаним конем, хоча щось ранувато загнався. Ледь вгамовую подих, відчуваю, що весь вкрився потом. Тут іще згадую про Анатоля під ліжком.

– А як найкращий сищик імперії ставиться до експериментів? – шепоче Анастасія.

– Це як? – лякаюся я, бо думаю про Анатоля і згадую, що у вищому світі частенько бувають всілякі збочення, як-от коли одна жінка і два чоловіки. Он дівчата з закладу Розочки Шпільман розповідали, що до них ходив один пан, який полюбляв, щоб із жінкою йому допомагав один зі швейцарів.

– Ну, от коли, наприклад, жінка згори. Чули про таке? – Анастасія сміється.

– Не тільки чув, але й бачив. То для нероб, але як бажаєте, то чому б і ні, – кажу їй, і вона користується моєю поблажливістю.

Далі вона питає про моє ставлення до інших статевих цікавинок. Дещо мені знайоме, про дещо тільки чув, тож пані Анастасія вчителює зі всім захопленням молодості. Потім я вже лежу, наче риба на березі, тільки кахкаю та ледь рухаю онімілим язиком, а вона повна сил і бадьора.

– Слухай, Ваню, а ти, бачу, прогресивна людина! Багато б хто на таке не погодився, – дивується вона про останні наші забави.

– Багато хто такої страви не куштував, тому й не погодиться. А це ж наче диню солодку їсти.

– Ох, Ваню, думала я, що ти тільки пером вправно володієш, – сміється вона.

– З вами, Анастасіє, прямо всім готовий володіти.

– Слухай, Ваню, а от тобі як більше подобається, коли поголене там, чи коли волосся є?

– Тут від чину залежить. Нижнім чинам подобається, що з волоссям, а чини вищі люблять, щоб поголене. Мій шеф у конторі, штабс-капітан Мельников, казав, що у жінки там, як на плацу перед парадом, чисто мусить бути.

– Ну, а ти сам як вважаєш?

– А я так, що коли тобі жінка приємна, то хоч так, хоч сяк, а добре. Коли ж неприємна, то недобре.

– В мене колись коханець був, так просив, щоб я не голила.

– З босяків?

– Ні, князь, давнього роду.

– Буває таке. Он їх благородь казали, що інколи хотілося йому жінки з натрудженими руками. То до праль їхав, у тих долоні наче дубові.

– А в тебе, Ваню, щось таке ж дивне бувало?

– Ні, бо я ж простий служака був, мені не до жиру. Раз на тиждень збереш грошенят, заскочиш до дівчат, а потім тиждень про це тільки й думаєш. То коли людина з жиру біситься, тоді вигадувати починає. То панчохи, то мереживо, то щоб поголене, або щоб потом тхнуло. Розпалює себе людина, коли вогню немає, а лише зола. Коли ж є вогонь, то все те зайве.

– Тут ти правий, Ваню. Слухай, а чого ти не жонатий досі? Такий чоловік видатний, зірка журналів, кращий сищик імперії, а сам?

– А ви б за мене пішли? – питаю прямо. Вона трохи нітиться. – Пішли б чи ні?

– Та ну до чого тут? – Анастасія аж розчервонілася.

– Ви спитали, і я спитав. То пішли б?

– Ні. Не пішла б, Ваню. І головне – щоб тобі гірше не зробити. Бо я ж зірка, у мене залицяльники, князі та барони, великі чини.