Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– І що – вони нападають на людей? – жахається Анастасія.

– Так, їм же кров потрібна. Причому на старих рідко коли, все більше на молодих, мабуть, кров смачніша. А були й такі балувані, що тільки з красивих жінок кров пили, – кажу я, а Бутурлін поспіхом перекладає Плумпе.

– О Господи! – Анастасія притискається до мене боком. – А зараз вони теж є? Тут, у Києві?

– Не знаю, але ви, пані Анастасіє, не хвилюйтеся. У мене в револьвері досі срібні кулі про всяк випадок є. Воно, звісно, не вампіростріл, але допомагає.

Далі ще мене Плумпе розпитував, я розповідав, а сам відчував поруч пані Кольцову і млів. Воно ж і вино підігрівало, і увага. Одним словом, хороший вечір.

– А чого пан Плумпе зібрався саме про цих вампірів кіно знімати? – питаю Бутурліна.

– Бо людина боїться крові, боїться втратити свою кров, боїться стати дичиною у пазурах умілого хижака. Всі ці страхи – вітер у вітрилах корабля-стрічки. Зараз люди платять гроші за дешеві балаганні фокуси, але досі ніхто їх ще добряче не лякав.

– Пан Плумпе вважає, що люди плататимуть за те, щоб їх налякали?

– Пан Плумпе впевнений у цьому.

Я хочу не погодитися, а потім згадую, як ото люди частенько люблять розповідати різні страшні історії про нечисту силу або чудовиськ. Он і мої оповідки набули популярності, бо частенько читачам там страшно. То слушно каже німець.

Ми сидимо, балакаємо, бачу, що граф із Мефодієм назюзькалися, і їх повели в номери відпочивати. Вже й сам відчуваю, що випив достатньо, то переходжу на воду, сидиться добре, аж тут Плумпе каже, що завтра важкі зйомки, треба розходитися. Я повертаюся до свого номера, падаю на ліжко і відчуваю в боку тепло від пані Анастасії. І те тепло якось мене роз’ятрює, не дає лежати. Я підхоплююся. Чому б не сходити до пані Кольцової, не заспокоїти її, розповісти, що про вампірів я набрехав, а то ж хвилюватиметься, бідолашна. Виходжу в коридор, підходжу до дверей її номера, хочу постукати, коли чую голоси. Хтось розмовляв, досить гучно, але щось розібрати з-за дверей важко. Я присідаю і прикладаю вухо до замкової щілини.

– Не смійте так зі мною розмовляти! – ображено казала Анастасія. – Я вам не якась хористка! Я – відома акторка!

– Настю, в моїх силах зробити так, що ти більше не потрапиш у жодне кіно! І ти це знаєш! – це говорив Анатоль, той самий Куйбіда, що привіз мене сюди.

– Не треба мене шантажувати!

– А я й не шантажую. Просто це факт. Я не хочу ламати тобі життя, то зроби те, що я наказав.

– Я відчуваю себе проституткою!

– Та він же тобі сподобався! Ти ж так до нього притискалася за столом.

– Не твоя справа!

– Моя. Зараз же пішла до нього! Закрути йому голову, щоб тиждень він не бачив нічого, крім твоїх цицьок!.. – чується ляпас.

– Як ти смієш! – ображається Анастасія.

– Слухай, в тебе ж справді чудові цицьки.

– Припини!

– Це ти припини! Не забувай, звідки я тебе взяв, припини вдавати цнотливицю! – у голосі Анатоля несподівано з’являється метал. – Зараз же йди до нього, і щоб цей селюк наступний тиждень був у раю твого імені. А потім ми відправимо його звідси. Лише тиждень! Дій! – я чую кроки до дверей. Коридор довгий, то втекти кудись я не встигну. Ще не підвівся від щілини, а вже стукаю у двері.

– Пані Анастасіє? Це Іван Карпович.

Пауза, задовга пауза, Анатоль не виходить, мабуть, десь ховається.

– Так, Іване Карповичу, – каже Анастасія і дещо згодом відчиняє мені двері номера. Робить здивоване обличчя.

– Анастасіє, я там наплів трохи, про вампірів, так то брехня. Не зустрічав я їх, і думаю, що немає їх, принаймні в Києві. То не хвилюйтеся.

– О, це добре, а то я так нажахалася! Заходьте, Іване Карповичу! – запрошує вона, і я бачу в її очах якісь дивні веселощі.

Заходжу, Анатоля не видно, він десь сховався. В іншій кімнаті, в Анастасії теж великий номер на дві кімнати.

– Хочете випити?

– Та, мабуть, уже досить.

– Давайте вип’ємо! – каже вона і сміється. – Я так рада, що ви прийшли! Ходімо!

Вона йде у другу кімнату. То Анатоль, мабуть, залишився у першій і зараз спробує втекти непоміченим. Ну й добре, нехай думають, що я нічого не знаю. І тут бачу чоловічий черевик, що стирчить з-під широкого ліжка. Анатоль під ліжко заліз?

– Ось, хороший французький коньяк, – Анастасія підносить два келихи і безтурботно всідається. На ліжко. – Прошу, Іване Карповичу, не стійте опудалом, сідайте! – вона плескає долонею по ковдрі на ліжку. Вона не знає, що Анатоль на підлозі? Чи знає? Шалена дівка!