Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– З німцями?

– Ну, ми тут не акцентуємо, з ким саме, просто з ворогами, дикими варварами, що захоплюють село і викрадають дівчину, намагаються примусити її служити в будинку розпусти. А коли вона відмовляється, то кидають до тюрми, де піддають тортурам. Тим часом її коханий за наказом командування пробирається у тил до ворогів, щоб викрасти ворожого генерала. Випадково дізнається про долю коханої і рятує її, після чого мститься ворогам Вітчизни. У фіналі їх оточують варвари, пропонують здатися, але герой помирає в бою з криком «За віру, царя і Отєчєство», вороги збігаються до його тіла, щоб познущатися, але його кохана висаджує в повітря погріб з вибухівкою, чим нищить командування ворогів, що збіглося подивитися на тіло зухвалого русича.

– Що це за маячня? – дивуюся я.

– Ну, сценарій був трохи інший, але довелося переробити.

– Чому?

– Розумієте, Іване Карповичу, скоро почнеться війна. Уряд вимагає від виробників кіно патріотичних стрічок, щоб піднімати дух населення. Меценат, що дав гроші на кіно, пов’язаний із постачанням армії, тож готовий виконувати вимоги командування. До того ж, це зараз зйомки відбуваються у павільйоні, а потім треба буде знімати в полі, з використанням тисяч статистів і військової техніки, щоб показати всю дикість ворогів імперії. Армія обіцяє допомогти зі зйомками, і нам довелося піти назустріч владі.

– І цей німець згоден знімати фільм, що розпалить ненависть до його народу?

– Пан Плумпе – людина мистецтва. Тут він отримав надзвичайні можливості для зйомок, то радо працює. Головне для нього – зняти велике кіно.

Ми й далі розмовляємо з цим Анатолем, зйомки тривають, Анастасія просто чудово зображує жінку з народу, вже без моїх порад. Тільки іноді німець їй щось пояснює, а вона уважно слухає переклад. По закінченні зйомок нас чекають машини, що відвозять до готелю. Під дверима вже чекає цілий натовп, одні хочуть подивитися на Анастасію Кольцову, інші на мене, газетярі кричать запитання. Щось там про німця-режисера. Відповідаю, що різні народи квітнуть під орудою дому Романових і ніщо цьому не завадить. Забігаю в готель, бо не люблю оцих спалахів фотографічних апаратів та натовпу витріщак.

– Слухайте, Іване Карповичу, та ваших прихильників тут більше, аніж моїх! – дивується Анастасія.

– Всі мої прихильники – ваші, бо і я ваш. Ви грали сьогодні просто чудово, – кажу я комплімент і помічаю, що їй приємно.

Домовляємося зустрітися в ресторані за вечерею. Анатоль проводить мене до номера, каже, що кінофабрика знімає цілий поверх. Бачу, що вхід стороннім туди заборонено, тож мені не будуть заважати. Я тільки дивуюся такій щедрості. Мій номер виявляється величезним, складається з двох кімнат і ванної. Купа дорогих меблів, простір, хоч у футбол ганяй.

Тільки встигаю вмитися, як у двері стукають. Прийшла покоївка, в неї перелякане обличчя.

– Ось, вам передали, – дає мені невеличкий конверт і швиденько йде геть. У конверті аркуш дорогого паперу, на якому красивим почерком мені пропонують зустрітися. Невідомі, поверхом нижче. Пишуть, що справа державної важливості. Я відчуваю, що просто відпочити на кіно не вдасться. Що це ще за жарти? Перевіряю револьвер, потім виходжу. Двері на поверх зачинені, поруч сидить строгий швейцар, який нікого не впускає, але випускає. Я йду сходами, потім коридором, шукаю названий номер. Стукаю.

– Заходьте, Іване Карповичу, – чую впевнений чоловічий голос. О, там уже чекають! Заходжу готовий до всього, бо ж події останніх днів до цього привчили.

У кімнаті на мене чекають двоє чоловіків у цивільному. Молоді, стрункі, коротко підстрижені, чисто поголені, зі строгим поглядом. Військові.

– Доброго дня, Іване Карповичу, проходьте, сідайте, – один із чоловіків вказує на стілець, що стоїть перед ними.

– Доброго, – проходжу, сідаю, дивлюся на них.

– Мене звуть ротмістр Ступін, це – поручик Назаров, – він вказує на свого товариша. – Військова контррозвідка.

Дивляться удвох на мене, строго, наче чекають, що ось я зараз кинусь на коліна і зізнаюся у шпигунстві.

– Слухаю вас, – кажу їм.

– Іване Карповичу, навіщо ви влізли у цю справу? – питає Ступін, він тут за головного.

– Яку справу? Я трохи не розумію.

– Та все ви розумієте! – скрикує Назаров і гнівно на мене дивиться.

– Поручику, заспокойтеся, – строго каже Ступін і звертається до мене.

– Іване Карповичу, не ліпіть дурня.

Я підводжуся, бачу їхні здивовані погляди.