Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Тільки ось руки, Анастасіє, ховайте, не показуйте, – кажу їй.

– Чим погані мої руки? – дивується.

– Руки у вас чудові просто, – кажу і аж милуюся ними, білими та тонкими. – Тільки ж у жінок із народу руки інші. З долонями великими, биті, печені, в мозолях. А у вас руки наче шовкові, наче квітки ніжні, не буває таких рук у селянок. Якщо вам правда потрібна, то ці руки в одну мить усе кіно на брехню переведуть.

– І то правда. Дякую, Іване Карповичу, – торкнулася мене ручкою, сама пахне, наче райський сад, пішла на майданчик і так зіграла, наче все життя в селі біля печі провела.

В обід Анастасія запросила мене за стіл, за яким сиділи німець із Бутурліним. Обідали у невеликій залі, де подавали все, як у дорогому ресторані. І порцеляна, і срібло столове, і офіціанти навчені.

– Ти диви! Чи цілий ресторан сюди привезли? – питаю я.

– А чого ж не привезти, коли гроші є, – усміхається Анастасія.

– Хто такий щедрий?

– Та один фабрикант із Ревеля фінансування забезпечив. То Ханжонков може над кожною копійкою не труситися. Іване Карповичу, а як я жінку з народу граю? – питає в мене Кольцова.

– І дався вам той народ? – дивуюся. – Ото коли ви індійську княжну грали, так значно цікавіше, ніж ото зараз, коли з рогачем ходите. Хоча ви і з рогачем чудова.

– Про народ Мефодій написав сценарій. Він – талановитий письменник. Звісно, не такий популярний, як ви з графом, але талановитий.

– Щось він дивиться на мене вовком.

– Ну, у творчих людей часто заздрість буває. А вашій популярності важко не заздрити.

– Так, популярність ваша просто шалена, – приєднується до розмови Бутурлін. – Он навіть Максим Горький супроти вас статтю написав.

– Супроти мене? – дивуюся.

– Ага, називається «Прірва розваг». Пан Горький вважає, що така легка література, як ваші оповідки, по-перше, знищує літературу серйозну, бо люди хочуть читати про пригоди, а не про ширяння духу. А по-друге, відволікає народ від боротьби за свої права, служить таким собі опіумом, що відвертає увагу простого люду від серйозних проблем, від спроб боротьби. То якби Івана Підіпригори не існувало, владі треба б було його вигадати. Оце так і написав!

– Той Горький – заздрісник і бере гроші у бунтівників! – каже з-за сусіднього столика граф.

– Та як ви смієте! – встряє Мефодій, і вони починають лаятися, аж поки Анастасія не наказує їм замовкнути.

– І як вам це кіно? – питає вона мене.

– Та дивно якось. Незвично. Ото народ той, правда життя…

– Так, справді незвично. Я спочатку коли сценарій прочитала, то не хотіла брати участь. А потім погодилася, бо дуже вже незвичайне кіно. Мені набридло якихось ляльок грати, щоб тільки щоки надувати та великі очі робити. А тут роль жінки з народу, сам фільм про справжнє життя низів, спочатку в мирний час, потім у воєнний. І нам таки потрібна правда життя. Щоб зобразити все правильно і точно. Щоб не було прикрашання дійсності, щоб було життя, як воно є. Розумієте?

– А про низи? Це що, виключно про робітників?

– Про робітників, про селян, про народ, – пояснює Бутурлін, який швиденько перекладає розмову німцю.

Сміюся я і головою кручу.

– Що? – цікавиться Бутурлін.

– І хто буде ваше кіно дивитися? – питаю прямо.

– Як хто? Прості люди і будуть! Це ж буде кіно про них і для них!

– Ні! – кажу. – Навіщо їм платити за квиток, щоб подивитися на те, що вони й так щодня бачать задарма? Людям казка потрібна! Щось таке, що вони ніколи в житті не бачили і не побачать! Якісь далекі країні, життя королів і аристократів, драматичні історії кохання, щоб було над чим поплакати, і веселі водевілі, щоб було над чим посміятися! А життя, що життя? Життя і так повно навколо, хоч греблю гати тим життям. Навіщо за нього ще й гроші платити?

– Ні, це неправда, що народ не готовий до серйозних проблем у кінематографі, – впевнено каже Бутурлін. – Просто люди звикли, що це так, балаган якийсь, непотріб, що там про серйозне не розмовляють. Але це можна змінити. Треба дати людям правду!

– Ви мені вибачте, може, я таки чогось не розумію, але вважаю, що простим людям та ваша правда не потрібна. Бо правдою всі вже по горло ситі! І ото народу прислужуватися не треба! Бо народ – то череда, тільки прибери пастуха, як розійдеться ланами хліб толочити. Я сам із народу і серед народу живу. То знаю, про що кажу. Забери городових із вулиць, як одразу вікна бити почнуть і в під’їздах до вітру ходити. Он як, може, чули у Ромнах, ледь бунт не затіяли, насилу вгамував. То краще без правди життя, бо ж якщо правда, то запитання починаються. Чого я в багні, а хтось у ресторані обідає? Чому в Івана Карповича парове опалення, а в мене пічка розвалена курить? – і так далі.