Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Іване Карповичу, я знаю вашу повагу до документів, тож ось два примірники договору. Всі гроші виплачуються наперед, щоб у вас не було сумнівів. То як, поїхали?

– А чого ви так поспішаєте?

– Ну, вже завтра ж зйомки починаються.

– Ну то й що, без мене не почнуть?

– Але важливі ваші поради! Потрібна ваша присутність на майданчику! – він каже і нервово посміхається. Бреше. Щось тут не так. Не розумію, що саме, але щось не так.

– Слухайте, як вас там?

– Анатоль Куйбіда!

– Анатолю, ви оце приїхали пізно, хочете, щоб я зірвався з вами до Києва, а всієї правди не кажете. Невже думаєте, що мене легко обдурити?

– Ні, до чого тут, я…

– Навіщо я вам потрібен? – питаю різко і дивлюся в очі. Анатоль нітиться, червоніє, опускає голову, втирає чоло. – Я слухаю.

– Ну, розумієте, справа в тому, що… – Він замовкає.

– Не треба нічого вигадувати, кажіть, як є. Інакше я попрошу вас звідси й нікуди не поїду.

Він мовчить, думає, потім дивиться на мене.

– Ну, вас же все одно не обдуриш, так, Іване Карповичу?

– Так.

– Ви нам потрібні, бо в нас режисер – німець.

– І що?

– Ну, а у Києві всі чекають на війну. Розповідають, як будуть бити тевтонів, і все таке. І хтось почав запускати плітки, що от ми не патріоти, виписали з Німеччини режисера, а він насправді шпигун і вибухи готує, ще там питання щодо фінансування.

– А навіщо вам режисер з Німеччини?

– Бо дуже талановитий! Сам Фрідріх Плумпе!

– Ніколи не чув.

– Ну, він маловідомий глядачам. Але справжній талант! Ми ледь його витягли, сам Ханжонков їздив його умовляти! І, звісно ж, він ніякий не шпигун, він – людина мистецтва!

– Ну, нехай, але я вам до чого?

– А щоб відволікти увагу. Бо от зараз усі тільки й балакають про того Плумпе, що от німця привезли. А коли ви з’явитесь на майданчику, то всі вмить про нього забудуть. І хай хоч хтось потім скаже, що ми не патріоти, чи щось таке! Всі знають, що Іван Карпович Підіпригора – стовп самодержавства! Всі чули, як ви припинили заворушення в Ромнах одною палкою промовою! Ваша участь у фільмі зніме будь-які питання! Тому й важлива ваша присутність.

– Тобто тільки щоб мною прикритися?

– Ні! Ні! Нам і ваші знання потрібні, думки. Але потрібне і ваше ім’я. Я сказав усю правду. Дуже прошу вас, Іване Карповичу, поїхати. Ми хочемо зняти велике кіно, яке увійде до історії! В нас є для цього все, і нам конче потрібні для цього ви.

– Я не хочу знову мати справу з газетярами.

– А їх і не буде! Вхід до знімального майданчика закритий. Вони лише знатимуть, що ви там, і все! Ніхто не буде вам заважати!

– Ні, я не поїду, – кажу рішуче, бо в мене й так репутація ледь не бунтівника, не вистачало ще, щоб зрадником називали. Хай їм грець!

– Іване Карповичу, можна вас на хвилину? – питає Єлизавета Павлівна. Вона хоч і була у сусідній кімнаті, але все чула.

Виходжу, вона причиняє двері. Підходить до мене.

– Іване Карповичу, зголошуйтесь, – каже рішуче.

– Що? – дивуюся я.

– Вам треба поїхати з хутора, побути між людей, розвіятися.

– Я не хочу нікуди їхати!

– Я знаю. Тому прошу поїхати. Це нескладна справа, однак вона відволіче вас.

– Від чого? – дивуюсь я. Єлизавета Павлівна дивиться мені в очі.

– Іване Карповичу, ви дуже змінилися після того клятого Кавказу. Я сподівалася, що вам просто потрібен час, але бачу, що вам потрібна кардинальна зміна оточення.

– Зі мною все добре, я…

– Ні, Іване Карповичу. Не добре. Ви наче зламалися під час полону. Уляна Гаврилівна вважає, що вас зачаклували, але я не вірю в магію. Просто заважкі випробування. Але вони позаду, тепер треба забути про них і жити тим життям, яке було в вас раніше. Займатися справами, писати з графом оповідки, бути таким же сильним і веселим, як раніше. То їдьте, Іване Карповичу, прошу вас. Якщо не переконала, то просто виконайте моє прохання. І Уляни Гаврилівни. Будь ласка. Поїдьте заради нас усіх.

– А в чому справа? – це прибіг граф. Прокинувся нарешті. – Що відбувається? Чому мене раніше не розбудили? Ну, чого ви мовчите? Що за змова? Це неввічливо!

– Графе, помовчіть, будь ласка, – каже Єлизавета Павлівна, як завжди переконливо.

Я не знаю, що робити. Мені не хочеться їхати з хутора, тут мені добре і затишно. Але я справді закляк. От із цим Гришею, ледь схопив його, аж тремтів увесь від нервів, а це ж простий босяк. Дрібна справа, раніше це мені було раз плюнути. Тепер же ледь спромігся. І нічого мені не хочеться, тільки б удома сидіти, спати, їсти та за Монікою споглядати.