Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Навіщо розбійнику слава?

– Бо дуже допомагає. Я от коли у Бессарабії маєтки панські грабував, так завжди слідкував, щоб пізнали мене. На тисячу візьму, сотню в найближчому селі роздам, і люблять мене люди. Про поліцію попереджають, коли треба, сховають, на панів своїх вказують, кого узяти і як. Знаєте, як мене там звали?

– Як?

– Робінгудом!

– Це ще хто?

– О, відомий літературний персонаж. Не такий, як ви, звісно, але підлітки зачитуються. Так от як став я Робінгудом, то працювати значно легше мені стало. Довго мене поліція схопити не могла, бо мені кожен двір рідний. Тільки з власної дурості погорів, стрибнув у гречку куди не треба. То схопили мене, судили, на каторгу відправили. Кілька років минуло, вже забули мене всі, кажу «Я – Котовський!», а не мене дивляться як барани на нові ворота. Важко працювати, помастити треба славою, щоб знали люди мене і грошики віддавали легко. І ось якби пограбував вас я, то дуже б добре про себе нагадав. Вже не питали б мене, хто такий Гриша Котовський, а руки б цілували. Селяни б цілували, а пани б гроші віддавали, бо якщо вже я самого Івана Карповича Підіпригору пограбував, то немає від мене порятунку! Хороший хід, правда ж? – посміхається він.

– Тварюко, чому ти радієш, я ж тебе зараз уб’ю!

– За що? Іване Карповичу, за що?

– За те, що поліз до мене, за те, що…

– Іване Карповичу, дозвольте прояснити ситуацію!

– Нічого тут проясняти!

– Дайте хвилину! Одну хвилину! На суді ж дають останнє слово! Благаю!

– Не хочу тебе слухати!

– Я просто хочу, щоб ви правильно зрозуміли мої мотиви. Ось дивіться, ви ж обшукали мою банду?

– Обшукав.

– Револьверів у них не було, як думаєте, чому?

– Ти мені тут загадки загадувати будеш?

– Тому, що не довіряв я їм, а справа важлива. Дивіться, мені ж треба було пограбувати вас, тільки пограбувати і все. Борони Боже не чіпати. Не те щоб не вбити, а навіть не поранити, ані вас, ані ваших домашніх!

– І чому це ти такий добрий?

– Тому, що це мені невигідно! Ось дивіться, коли б пограбував я вас, то одразу став тим самим розбійником, що здолав найкращого сищика імперії. Хтось мене любить, хтось боїться, але всі поважають. Це добре. А тепер дивіться, аби вийшло так, що вбив би я вас, чи поранив вас або когось із ваших близьких! Хто я тоді? Покидьок, негідник, мерзотник, якого вся імперія ненавидить, і кожен мене поліції здасть, навіть не за нагороду, а з огиди до мене, бусурмана, який насмілився підняти руку на улюбленця народного, Івана Карповича! Так чи не так? Так! Тому я й не дав босякам своїм револьверів, щоб не наробили біди. Треба було тихенько наскочити, гроші взяти, сфотографувати вас і поїхати геть, залишити вас і всіх ваших домочадців живими та здоровими!

– Сфотографувати? – дивуюся я.

– Аякже. Це щоб доказ був, що справді пограбував. Я б у газети надіслав, мені ж розголос потрібен був! Гриша Котовський, переможець Івана Карповича Підіпригори! Ось такий план був! Якщо не вірите, то подивіться в авто, там фотоапарат лежить, я його в Ромнах вкрав.

– Не сіпайся, – покинув я бандита, зазирнув у машину. Справді лежить фотоапарат. Повернувся я до цього Гриші.

– А все одно я тебе пристрелю.

– Для чого?

– А як інакше? Відпущу я тебе, ти знову прийдеш, навіщо воно мені?

– Не прийду. Я ж не дурень, сам пересвідчився, що ви за людина, Іване Карповичу, і що гратися з вами не треба! Я до Бессарабії поїду, там мені добре.

– Чому б це я бандитові вірив?

– А ще ж босяки мої втекли. І якщо не повернуся я, то патякати почнуть, що вбили ви мене.

– Ну, і хто мене засудить за це?

– Поліція. Так чув, що у вас з поліцією стосунки не дуже добрі. Одного пристава до тюрми довели, іншому по руках неодноразово давали. Їм тільки дай до чого присікатися. А тут ось на тобі, вбили ви. Розпитувати почнуть, а то й допитувати. Ви ж нашу поліцію знаєте не гірше мене.

– Хай розпитують. Я так тебе прикопаю, що ніхто не знайде. А всім розповім, що не бачив про тебе і не чув.

– Все одно неприємності будуть. До того ж, босяки мої мститися будуть.

Регочу я.

– Скільки знаю вас, розбійників, а ще ніколи не чув, щоб мстилися. І твої тебе забудуть уже сьогодні. То не свисти.

– Ну, тут ви правий, Іване Карповичу, але ж Бог є. І вбивати людину гріх. Одна справа, коли в бою, коли один на один, обличчям до обличчя, то вже таке. А ось так, у потилицю, зв’язаного, це ж бійня якась.

– Ну, якщо тебе заспокоїть, я тобі у лоб кулю пущу.

– Не треба куль, Іване Карповичу, не треба. Немає ніякого сенсу мене вбивати! Тільки гріх та проблеми. Ви і серце своє послухайте, і розум, Іване Карповичу!