Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Що?

– Ніж вибив, повалив злодія на землю і видавив очі пальцями! Уявляєте? Він страшна людина і сильний, наче ведмідь! Коли тікав з каторги, то в тайзі зіткнувся з ведмедем, так той побачив Гришу і втік! Ось так! Сам на власні очі бачив!

– Не заливай ти тут. Страшна, не страшна, а перед кулею всі рівні. А тепер замовчи і чекай.

Він ще кілька разів починав балакати, але я наказував мовчати. Видно, що нервував босяк, у балаканині хотів сховатися від страхів своїх. Тільки нехай терпить. Бо ж Гриша цей хитрий міг бути, підійти непомітно, щоб перевірити. А тут цей розпатякує. Ні, краще тихіше.

Чекали, коли почувся гуркіт двигуна. Онде і світло фар побачили, їхала якась машина. Я перевірив рушницю й револьвер, видихнув. Якось хвилювався. Не те щоб я злякався всіх цих побрехеньок про Гришу, просто відвик від ризику. Розм’як удома, серед жінок. Та нічого вже не вдієш. Треба зібратися і діяти. Узяв я босяка на приціл, щоб не думав дурити мене. Але він і не збирався, почекав, поки машина наблизиться, а потім вийшов назустріч, дав знак ліхтарем. Та замість того, щоб загальмувати, авто тільки додало газу і промчалося повз отетерілого босяка у бік хутора. І тут зрозумів я, що обдурили мене, як православного. Що це ж такий план і був у Гриші, щоб мене виманити з хутора, а потім зненацька наскочити, Моніку схопити і тоді вже з мене мички микати. Обдурили Івана Карповича, зробили з мене блазня циркового!

– Ну гад, уб’ю! – кинувся я до босяка, аж він заволав з переляку.

– Це не він! Не він! Машина інша! Не він!

Я йому так зацідив, що аж покотився, змій, потім приставив рушницю.

– Кажи, що замислили!

– Я правду казав, але це не він, не Гриша! В нього машина інша, чорна і менша, а це бачите он яка розкішна, біла поїхала!

– Хто ж то тоді був?

– До вас, мабуть, хтось! Іване Карповичу, то не він! Богом клянуся! Хіба б я життям своїм ризикував, щоб вас дурити? Та ніколи! Іване Карповичу, повірте мені! – аж заверещав він, бо відчув, що збираюся я його вбити і бігти до хутора. – Не треба! Іване Карповичу! Не треба! Він ще приїде, то не він! Тому й не зупинився! Не Гриша!

Вбив би негідника, але знову почув гуркіт двигуна.

– Оце він! Він! – шепотів босяк, аж тремтіти почав, бо відчув смерть зовсім поруч.

– Іди і виконуй, що я сказав.

Не знав я, що й думати. Хто це міг на ніч поїхати до мене? Що за люди? Всі ж знають, що я хворий, нікого не приймаю, а тут то з Одеси гості, то босяки ці, то ось ще невідомо хто.

– Він! Він! Ледь їде колимага, дивом з Чернігова на ній доїхали! – шепоче босяк. Знову на дорогу вийшов, подав знак уже заздалегідь. Машина гальмувати почала, зупинилася. Вискочив з неї хтось, дебелий такий дядько і ще якийсь дріб’язок.

– А тепер стали на місці і руки догори! – кажу їм з кущів. Зупинилися, дивляться на тінь велику, мабуть, то і є Гриша. – Руки!

– Ти хто такий? – питає цей Гриша. Голос в нього спокійний, наче і не злякався. Але руки підняв.

– Хто треба. Тепер обличчям до машини стали. Руки на дах поклали. Хто сіпнеться, отримає кулю.

Стали до машини, руки поклали. Я з кущів вийшов.

– Невже Іван Карпович, особисто? – питає Гриша, що стоїть до мене спиною і світить поголеною потилицею на місяці.

– Він, – та як гепну прикладом по тій потилиці. Добре знаю, що коли з тічкою маєш справу, то треба ватажка валити, а з іншими вже легше. Приклався добряче, який бугай не був, а впав. В інших я ножі зібрав і наказав Гришу завантажити у машину.

– А тепер тікайте. Даю вам хвилину. Потім собак спущу. Чули про моїх песиків?

– Чули, чули! Хоч дві хвилини дайте, Іване Карповичу!

– Півтори. Пішли!

Ох вони як чкурнули по дорозі! Наче їм вогонь п’яти лизав. Той босяк, що я його першим спіймав, теж побіг. Я сів в авто і від’їхав у ярок неподалік. Там Гришу витяг, зв’язав міцно, набрав у калюжі води, вилив на голову, привів до тями. Він очі розплющив, а йому в очі дуло рушниці дивиться.

– Ти хто такий? – питаю.

– Та як спіймали мене, то, мабуть, знаєте, хто я, – хрипить бандит. – Навіщо так бити було? Голова аж тріщить!

– А навіщо було до мене лізти? Зовсім берега пустився, Гришо?

– Та я ж думав, що ви так, вигадка. Для лошків читанка, що ось і такий ви, і сякий, справжній герой, а насправді сидить дурник на хуторі, меди п’є та вигадує пригоди. Подумати не міг, що от ви такий боєць, навіть мене, Гришу Котовського, спіймати змогли.

– То думав пограбувати мене, Гришо? Невже багатшого не знайшов?

– Не так мені гроші були потрібні, як слава. Бо ж про Івана Карповича Підіпригору всі знають. А як пограбую я його, тобто вас, то й мене по всій імперії знатимуть! Вмить прославлюся.