Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Добре, Єлизавето Павлівно. Зроблю, як ви просите. Може, і справді треба мені прогулятися, а то таки засидівся, – кажу їй, і вона аж розквітає, така задоволена.

– Та в чому ж справа? – хвилюється граф.

– Їду я до Києва. На зйомки кіно. На тиждень.

– Мене візьміть! – аж закричав.

І так до мене причепився, що довелося з представником кінофабрики домовлятися, щоб і Маєвського з собою взяти. Анатоль швидко погодився і невдовзі вже ми поїхали з хутора. Граф як дізнався, що сама Анастасія Кольцова буде на зйомках, так аж слиною почав пирскати, казав, що це улюблена акторка і велика честь.

– Треба буде обов’язково про цю справу написати! – шепотів граф, коли ми відійшли від машини на перепочинок.

– Яку справу?

– З Кольцовою!

– Так немає ж ніякої справи. Посидимо на майданчику, і все.

– Вигадаємо справу! Що ж дурнем сидіти? Вигадаємо! Таке вигадаємо, що читач пальці облизуватиме! І тут я вас прошу, Іване Карповичу, дати мені більше місця.

– Що дати? – дивуюся я.

– Місця. А то що це граф Маєвський в оповідках на рівні Уляни Гаврилівни, а то й собачок ваших. Другорядний персонаж! Це неправильно, я – вартий більшого!

– Чого ж неправильно, якщо я сам завжди розслідую?

– Неправильно, бо засовуєте ви мене завжди. А у всіх великих творах літератури героїв завжди двоє. Дон Кіхот і Санчо Панса, або ті ж самі Шерлок Гольмц та доктор Уотсон! Або… Ну, коли два герої, то тут і діалоги можна добрі вписувати, і так далі. То прошу вас саме тут посунутися, щоб ми змогли удвох і з надзвичайним блиском розіграти цю справу! Сама Анастасія Кольцова буде з нами!

Граф умів захопитися і злетіти високо-високо у своїх мріях, щоб потім боляче звідти гепнутися. Але треба віддати належне, що як боляче не падав, а жодного разу не вбивався. Тобто покрекче граф, а потім заллє горе наливкою – і за кілька днів уже такий, як і був.

– Я дуже вдячний, Іване Карповичу, що ви відгукнулися на наше прохання, – каже Анатоль Куйбіда, коли ми вже у машині. – Розумієте, це буде справді пречудовий проект. Найкращі актори, режисер-геній, великий бюджет, у нас є все!

– А звідки гроші?

– Фінансує кінофабрика Ханжонкова, яка отримала гроші від невідомих шанувальників пані Кольцової.

– А оцей німець, він що, насправді такий талановитий?

– Надзвичайно! Він зараз найкращий у Європі. Ми б його ніколи не перехопили, але компанія, на яку він працював, збанкрутувала, а тут ми запропонували йому зняти фільм із бюджетом, який дасть можливість йому виконати всі задуми. Дивовижний збіг обставин – і ось пан Плумпе вже у Києві! З нашої кінофабрики до нього приставлений молодий режисер Володимир Бутурлін, що намагатиметься навчитися всього в німця. Для Бутурліна довелося особливий дозвіл брати, бо він колись мав зв’язки з революціонерами, навіть у тюрмі сидів.

– Підозріла особа!

– Але то все в минулому. Зараз він думає тільки про кіно, чудове мистецтво майбутнього!

– Ну, не таке вже й мистецтво. Балаганний жанр, – уїдливо вставляє граф. – Мистецтво – то література або музика, балет, а кіно є кіно – розваги для натовпу!

– Ось ми й хочемо це змінити! Перетворити кіно на справжнє мистецтво, щоб глядачі не просто реготали чи плакали, а переживали катарсис, як буває про зустрічі зі справжнім мистецтвом! – урочисто каже Анатоль.

Далі вже балакали він і граф, такі слова вживали, що я й не чув, сперечалися, та так завзято, що я аж вимушений був за кермо сісти, бо боявся, що з дороги злетимо. Отак під сперечання і доїхали до Києва, де Анатоль відвіз нас до заводу «Арсенал», біля якого кінофабрика Ханжонкова орендувала цілий цех, де проходили зйомки. Цех добре охоронявся, то нас спочатку оформили, виписали перепустки, а потім тільки пропустили всередину. Там я побачив уже знайомі лампи та камери, багато декорацій, аж трохи напружився. Але актори були одягнені, роздягатися не збиралися, і ніякого сорому чекати не доводилося. Нас познайомили з тим німцем Плумпе, молодим та заклопотаним, який ходив по майданчику, наказував робочим, щоб совали декорації та встановлювали світло. Плумпе розмовляв німецькою, а перекладав його Володимир Бутурлін, який не відставав від іноземця ані на крок. Завжди був поруч, часто щось записував у нотатник, який носив із собою. Плумпе, коли почув, хто я, то дуже зацікавився, сказав, що читав кілька моїх оповідок у Німеччині, запропонував увечері випити пива й побалакати. Я погодився, здивувавшись, що вже про мене і за кордоном знають.