Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– А хіба й вам не здається, Іване Карповичу, що запитань насправді багато щодо того, що відбувається у імперії? – питає Бутурлін тихенько. За сусіднім столом гризуться граф і Мефодій, ніхто не чує його небезпечних слів. Яких він німцю не перекладає.

– Запитання є. Але тут треба не тільки про запитання думати, а й про те, які відповіді на них можуть бути, – відповідаю обережно. – І ось ті відповіді можуть бути занадто вже поганими. Навіть кривавими. То чи не краще вже як є, без запитань?

– Розумієте, Іване Карповичу, воно-то, може, справді краще, але якщо життя спитає, то доведеться відповідати, хоч круть, хоч верть.

– Тут погоджуюся, якщо життя спитає, то доведеться відповідати, хочеш ти цього чи ні, – киваю я.

– Ну, добре, мабуть, досить політики, кажуть, що вона на шлунок погано впливає, – втручається у розмову Анастасія.

– Це точно. Я коли в конторі служив, то багато ж бунтівників бачив, і в більшості з них шлунок хворий був. А як тільки прихильник правлячого дому, то апетит чудовий, іноді навіть занадто.

– Ну, ми з вами, Іване Карповичу, здається, точно не бунтівники, онде скільки з’їли, – сміється акторка.

– Це факт, – усміхаюся я, і якось стало мені легко та весело, як від самого полону кавказького не було. Відчув я силу в собі і впевненість, і жагу до діяльності. Правильно зробив, що поїхав!

– Іване Карповичу, а давайте так зробимо, що наче німці хочуть викрасти пані Анастасію, – це вже граф до мене підійшов після обіду.

– Що за дурниці? – дивуюся я.

– Нам же історія потрібна з цих зйомок! За пригоди з Кольцовою добре заплатять, це я вам точно кажу! До того ж, драма: підступні тевтони хочуть викрасти акторку!

– Для чого? – кривлюся я.

– Щоб залякати імперію!

– Та дурниці. Де тевтони, а де Київ!

– Так усюди їхні агенти є! Шпигуни! Чи ви газет не читаєте? – дивується граф.

– Перед Японською війною також про шпигунів у Києві тільки й балакали, багатьох людей арештували, але виявилося, що серед них жодного шпигуна, – нагадую я.

– Ну, добре, то, може, у вас якась краща історія є? – дратується Маєвський, якому не сподобалося, що його за стіл з Кольцовою не запросили.

– Поки немає.

– Але ж вона потрібна нам!

– Ну, графе, вигадувати я нічого не буду. Як щось трапиться, то трапиться.

– Іване Карповичу, але ж журнали вимагають! У нас запасів уже не залишилося!

– Чого ж ні? Сім оповідок моїх уже котрий місяць пилюжаться. Я коли ще написав, а ви досі їх не обробили.

– Та якось натхнення не було, – зітхає граф.

– Пили б ви менше, бо он зараз знов тепленькі.

– А як мені не пити, якщо сумую я? – Маєвський робить трагічний вираз обличчя, за яким обов’язково піде багато разів уже повторений плач про те, на кого він життя і талант свій загубив, підняв із бруду в люди, зробив зіркою імперії, а сам залишився в тіні.

Махнув рукою я і пішов, щоб цього не слухати. Бо завжди вважав, що як погано тобі так, живи інакше, а як тільки скиглити й нічого не робити, то це дивно якось. Прийшов на майданчик, сів у кутку, відчував на собі невдоволені погляди Мефодія, який до мене більше не підходив, тільки дивився час від часу гнівно. Натомість поруч присів Анатоль Куйбіда, який захоплювався всіма діями режисера Плумпе.

– Ох, Іване Карповичу, талант є талант! Яка впевненість у людини!

– Впевненість нічого не значить. Коли я в армії служив, у Туркестані, так у нас був командир полку, такий впевнений, що хоч ту впевненість у клунок згрібай. Якось на маневрах завів полк у гори, заблукав, йому б відступити, а він такий упевнений, що далі пішов. Багато народу поморозив, багато на льодяних стежках гірських розбилося, скандал виник, потрапив він під суд. Ледь відкупився, але залишився таким самим упевненим.

– Ні, тут інший випадок, цей Плумпе справді талановитий! І кіно це буде незвичайне!

– Чим?

– Ну, такі актори та режисер! А ще бюджет!

– До речі, а звідки гроші? Всі кажуть, що таких розкішних зйомок ще не було.

– Якийсь фабрикант із Ревеля труснув гаманцем.

– І що ж його на щедрість підшвтохнуло?

– Та начебто пані Анастасія. Ви ж бачите, яка вона? Аж дихати важко, коли дивишся на неї.

Зітхає Анатоль і дивиться, як пані Кольцова зображує сум, читаючи лист коханого. Справді, така красива, що серце крається. Заради такої грошей жалкувати не будуть.

– Анатолю, а про що хоч кіно? Що там далі буде?

– Кіно про невеличке селище, десь біля кордону. Там живе дівчина, яку грає пані Анастасія, та її коханий, якого гратиме Іван Мозжухін. Прості люди, з народу, не якісь там дворяни чи щось таке. Іван служить в армії, вони сумують одне за одним, пишуть листи, бачать одне одного у снах, аж тут починається війна.