Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Я підвівся і пішов до дверей.

– Іване Карповичу, – покликав мене ротмістр, коли я вже взявся за ручку. – Буду вдячний за допомогу.

– Завжди радий прислужитися любому Отєчєству!

Я вийшов і відчув, що не дуже й виснажився на цій неприємній бесіді. Сили поверталися до мене, і це було добре. Пішов до ресторану, розташованого на першому поверсі готелю. Там уже були Анастасія, Анатоль Куйбіда і Мефодій, який, побачивши мене, одразу спохмурнів.

– Зараз почекаємо нашого гостя і сідаємо снідати, – повідомив Анатоль. – Як вам номер?

– Та царський прямо, ніколи в такому не жив.

– Бюджет дозволяє нам бути щедрими, – посміхнувся Анатоль.

– Вип’єте вина, Іване Карповичу? – спитала Анастасія. Вона тримала келих і дуже приємно розчервонілася.

– З ваших рук – хоч отруту.

– Як вам, ніхто не заважає? – спитав чомусь Анатоль.

– Ні, навіть на інших поверхах нікого, я гуляв готелем. О, а ось і наш гість.

Пан Плумпе прийшов у супроводі Бутурліна, потім і граф прибіг, ми всілися за стіл, і офіціанти почали подавати страви. Пішли тости, розмови, сміх, усе було приємно і ненапружено, ну, окрім мармиз Мефодія та графа. Перший ненавидів мене, другий же з гнівом дивився на те, що пані Анастасія з мене очей не зводить.

Після вечері ми перейшли до невеличкої зали біля ресторану, де майже всі, окрім мене, запалили цигарки чи люльки. А режисер Плумпе спитав мене про випадок із вовкулаками. Його цікавили деякі деталі. Судячи з запитань, він читав оповідку про підступного вбивцю малих дітей. Я розповідав те, що міг розповісти, Анастасія злякалася подробиць і схопила мене за руку, неподалік знову сперечалися граф із Мефодієм. Коли тут Плумпе спитав, чи не траплялися мені в житті вампіри.

– Це ще хто? – не зрозумів я.

– Зовні схожі на людей, але насправді живі мерці. Вони п’ють людську кров і бояться сонячного світла, – переклав Бутурлін пояснення Плумпе.

– Траплялися, багато разів, – киваю спокійно і бачу здивовані погляди, а Плумпе аж підстрибує.

– І що? Розкажіть, пан Плумпе хоче знімати про них наступну стрічку! – пояснює Бутурлін.

– Господи, Іване Карповичу, де ви їх зустрічали? – лякається пані Анастасія.

– Та тут, у Києві, в них ціле кубло було на Прорізній. Ми б про них і не знали, але вони з есерами зв’язалися. Проти государя почали діяти. Ну, тут мені мій начальник, штабс-капітан Мельников, видав вампіростріл і наказав знищити нечистих бунтівників.

– Що видав? – ошелешено питає Бутурлін.

– Вампіростріл. Така гвинтівка спеціальна, стріляє срібними кулями, а цівка і приклад зроблені з осики, вимоченої в часнику. На імператорських зброярнях у Тулі виготовляють на замовлення охоронного відділення. Важкий такий той вампіростріл, а ще ж нашийник одягти треба.

– Який нашийник? – дивується Анастасія.

– Чавунний, собі на шию, це щоб ті гади не вкусили. Вони ж ото людям голову задурюють, а потім стрибають і шию прокусують, щоб кров пити. То з ними обережніше треба.

– Пан Плумпе просить показати, як вони рухаються, так само, як ви показували рухи пані Анастасії, – каже Бутурлін.

Я вже жалкую, що пожартував, навигадував казна-що. Це граф мені розповів про тих вампірів, у нього про них кілька книг було, поки банки за борги всю бібліотеку не забрали. Граф наплів, а я оце згадав у жарт, та дивлюся, що нікому не весело, мармизи у всіх серйозні, страх у повітрі. Зараз скажи, що пожартував, так іще образяться. То підводжуся і показую. А що показувати, наче я бачив тих вампірів? Згадую, як на Подолі, біля пристані, колись сидів та грав сліпий кобзар. Сивий, худий, мало йому подавали, бо й підійти страшно було, так суворо виглядав. От згадав я, як він руками струни смикав, і зобразив щось схоже. Очі закотив – і давай. А потім як зашиплю! Анастасія аж скрикнула, та й усі відсахнулися з жаху.

– Що це ви робите, Іване Карповичу? – зацікавився граф, який відірвався від суперечки з Мефодієм.

– Та нічого, нічого, – кажу йому і сідаю. – Ну, десь так вони рухаються. Неприємні тварюки. Я ото до них на горище заліз, запропонував здатися. А вони ні в яку, лаялися і полізли мене вбивати. Довелося стріляти їх. Аж пір’я полетіло.

– Пір’я? Яке пір’я? То вони в пір’ї були? – перекладає Бутурлін.

А я там знаю, чи є в тієї нечистої сили пір’я, чи немає? Мабуть, немає, бо дуже здивувався Плумпе.

– Ні, з подушок пір’я, вони ж удень спали, то лежали там подушки, перини, – брешу абищо, але слухають мене, аж роти пороззявляли. – Вони тепло люблять і взимку не полюють. Збираються у кубло, вкриваються перинами і чекають весни.