Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Панове офіцери, навчіться спочатку балакати, а потім ми продовжимо цю бесіду, – кажу їм.

– Ти що, мужик! – кричить Назаров і підхоплюється.

– Ви тільки підтверджуєте мої слова, – киваю я.

– Поручику, сядьте! – наказує Ступін строго. – І ви, Іване Карповичу, будь ласка, сядьте. У нас є до вас важлива справа.

Сідаю. Міг би піти, але не хочу нажити додаткових ворогів.

– Іване Карповичу, це кіно, яке ви взялися прикривати… – починає Ступін після деякої перерви.

– Я нікого не прикриваю, бо ж не парасолька. Мене попросили допомогти порадами щодо питань, на яких я знаюся. Я погодився. Зі мною уклали офіційний договір, я працюю.

– А знаєте, на кого?

– На Ханжонкова.

– Ні. Кінофабрика Ханжонкова лише виконує замовлення, а фінансує цей проект фабрикант Хуммельс із Ревеля.

– Не знайомий з таким.

– З ним зараз важко познайомитися, бо він на водах. У Баден-Бадені.

– Кажуть, там непогано.

– Погано те, що цей Хуммельс – німець.

– Ну, в імперії живе багато народів, і німці теж.

– Але цей німець володіє великою кількістю промисловості, виїхав до Німеччини, перед тим давши грошей на дорогий фільм з найкращими зірками імперії!

– Що в цьому злочинного?

– Злочинного поки нічого, але багато дивного. Бо ще рік тому пан Хуммельс був на межі банкрутства, а потім дивом отримав кредит, розплатився з боргами і несподівано почав швидко багатіти, купувати фабрики та заводи.

– І що?

– Якось уже так виходило, що він купував лише ті підприємства, що могли отримати замовлення від армії чи флоту!

– Хіба цього не можна робити?

– Ми підозрюємо, що він отримував гроші від кайзера.

– Ну, підозрювати можна все що завгодно, але потрібні докази.

– У нас були докази. Точніше, свідки. Двоє. Але один зник, а іншого вбили.

– Мені точно потрібно все це знати? – питаю обережно, бо й так знаю забагато зайвого. А тут іще нарозповідають мені секретів, а потім почнуть тиснути, що знаю я і мушу зробити, що просять.

– А ви обережні, Іване Карповичу, – посміхається Ступін.

– Життя навчило. До чого ви ведете?

– До того, щоб ви допомогли нам.

– У чому?

– Ми хочемо розібратися, що замислив цей Хуммельс і що тут узагалі відбувається.

– Кіно знімають, ви ж знаєте.

– Можливо, це просто прикриття.

– Прикриття для чого?

– Для шпигунської роботи, підготовки масштабних диверсій чи замахів, та для чого завгодно!

– Слухайте, замахи не готуються в оточенні газетярів, які пишуть про кожен твій крок. Тут же все на долоні.

– Іване Карповичу, ця долоня з подвійним, а може, і потрійним дном! І ви допоможете нам розібратися, що ж тут відбувається насправді. Просимо вас щовечора надавати нам детальну доповідь про те, що ви бачили за день, з ким спілкувалися, чи не помітили чогось підозрілого, а також…

– Ні, – перериваю я цього ротмістра і бачу його здивування.

– Що?

– Я не можу погодитися на співпрацю з вами. Мене найняла кінофабрика Ханжонкова, в нас контракт, я отримую гроші і буду виконувати свої обов’язки щодо нього. Коли контракт закінчиться, я радо співпрацюватиму з вами, але…

– Та як смієш, мужик! – поручик кидається на мене з кулаком. Цей би дурень вдарив, але я відстрибую вбік. Він лупцює повітря, ледь не гепається, розвертається. Я дивлюся йому в очі. А він уже перегорів. Його гнів спалахнув, наче сірник, а зараз уже димить.

– Поручику, сядьте! – наказує Ступін.

Поручик важко дивиться на мене, потім таки сідає.

– Іване Карповичу, ви розумієте, що зараз не час сваритися з військовою контррозвідкою? – питає ротмістр.

– А я і не сварюся. Якщо побачу щось підозріле, обов’язково сповіщу, бо я патріот нашого Отєчєства. Але зараз я працюю на кінофабрику, і не в моїх правилах працювати одразу на двох господарів.

– А ти, мужик, я бачу, думаєш, що спіймав Бога за бороду? – питає поручик, який усе ніяк не заспокоїться.

– Куди мені до Божої бороди? Що ви, – кручу я головою.

– Ми ж тебе можемо зараз арештувати! У холодну схотів? – кричить гарячкуватий поручик.

Я посміхаюся, й це його бісить.

– Мабуть, арештувати ви мене зможете. Але буде скандал. І якщо тут справді щось нечисто, вороги Отєчєства здогадаються, що за ними спостерігають. І все, ви програли. То, пане поручику, не погрожуйте мені тим, чого не зможете виконати.

– Та ти знаєш… – верещить поручик, а я кажу ротмістру:

– Якщо я помічу щось підозріле, я доповім. Але поки мені здається, що ви просто гаєте час. Приємного вечора.