Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Це всі люблять. А ось скажи, чому тут крутиться військова контррозвідка?

– Що? – Анатоль лякається. Не дивується, а саме лякається. – Звідки ви це взяли?

– Бачив кількох співробітників, вони спостерігають за зйомками. У яку халепу ти мене вплів?

– Я нічого не знаю, я… – Б’ю його, не сильно і не в обличчя, щоб не брехав.

– Кажи правду!

– Вони хочуть хабар.

– Що?

– Той ревельський фабрикант, він по матері німець, то з нього видушують хабар, погрожують, що проголосять німецьким шпигуном.

– Може, він і є шпигун?

– Щось я не чув про шпигунів, які займаються кіно! Та про це ж усі газети пишуть, навіщо це шпигунам? Насправді він це кіно і затіяв, щоб захиститися.

– Захиститися?

– Так. До кіно привернута велика увага, завдяки вам і пані Кольцовій. Скоро до нас приєднається Іван Мозжухін, такий зірковий склад гарантує зацікавлення публіки. А ці хлопці з контррозвідки, вони звикли робити свої справи тихенько, не привертаючи уваги. Тепер же це неможливо. Вони б давно арештували того фабриканта, але буде скандал, а цього вони бояться. То змушені були відступити, не наважувалися арештувати фабриканта. Але намірів збити грошей не покинули, ошиваються поруч, вичікують зручного моменту, щоб ударити. Розумієте?

– А чи не дешевше було дати їм хабара, аніж затівати цю оборудку з кіно?

– Вони вимагали триста тисяч.

– Що?

– Триста тисяч рублів. Одною виплатою.

– Триста тисяч! – я дивуюся, бо про всякі хабарі чув, але не про такі.

– Триста тисяч. І жодних гарантій, що за місяць чи два вони знову не прийдуть. То фабрикант вирішив відбиватися. Поки це йому вдається, і ви, Іване Карповичу, ваш авторитет – одна з важливих ланок його оборони.

– Я вимагаю підвищення платні. Удвічі. Одна справа – працювати радником, а інша – прикривати вас від контррозвідки.

– Іване Карповичу, здається, Анастасія непогано вас преміювала…

– Підвищення утричі, за неповагу до пані Анастасії! – гримлю я.

– Я не можу сам вирішувати це.

– У тебе є час до ранку. Якщо я не отримаю грошей, я поїду додому, і розбирайтеся тут самі.

– Я спробую все владнати.

– Тепер іди геть і не вештайся біля пані Анастасії, принаймні поки я буду тут.

Він пішов, я трохи почекав і вийшов до коридору. Там нікого не було. Зайшов у номер до Анастасії. Вона тихенько спала. Ліг поруч. Як людина нежоната, я довгий час був позбавлений щастя споглядати за сплячими жінками. Завжди брав дівчат на годину чи дві, після чого йшов. Тільки останнім часом мені відкрилося, яке щастя лежати поруч із жінкою, слухати її дихання, милуватися її обличчям уві сні. В Анастасії було щось дитяче, вона потроху сопіла, її світле волоссячко збилося на подушці. Я пригорнув її до себе, вона охоче притулилася, аж усміхнулася, посопувала собі далі. Мені було добре, я лежав розімлілий і думав про те, що тут відбувається. Можливо, Анатоль і не говорив усієї правди, але його версія виглядала цілком вірогідно. Про продажність поліції я вже знав багато, не можна було виключати, що контррозвідка так само займалася збиванням грошей, використовуючи наближення війни. Цілком можливо, що й той фабрикант, який дав грошей, був зовсім не простий. Тут точилася якась велика гра, в якій оце чарівне дитя, пані Анастасія, була пішаком. Я подивився на неї і поцілував у щоку, після чого заснув сам.

Вранці прокинувся першим і ще з півгодини дивився на Анастасію. Коли вона несподівано розплющила очі, наші погляди зустрілися.

– Ваню, ти що робиш?

– Милуюся вами.

– Не закохуйся в мене, Ваню, прошу тебе, не закохуйся. І тобі буде погано, і мені, – вона гірко зітхнула і підхопилася. Підбігла до столика, почала копирсатися у ящику. Я милувався нею, такою гарною та легкою. Вона дістала якусь невеличку склянку, висипала звідти білого порошку. – Кокаїну не хочеш, Ваню? Підбадьоритися?

– Ні, дякую.

– Він добре піднімає настрій!

– У мене чудовий настрій, бо я дивлюся на вас у костюмі Єви.

– Цікаво, у Єви був кокаїн? Можливо, змій запропонував їй саме його, а не яблуко, як сказано у Біблії, – сміється пані Анастасія.

– Кокаїн винайшов один німець, досить нещодавно, тож у Єви його не було.

– А звідки ти це знаєш, Ваню?

– Я багато разів стикався з наркотиками, бунтівники їх часто вживають.

– Чому?

– У них неспокійне, нервове життя, повне небезпек, то вони шукають у наркотиках заспокоєння. Дехто вживає кокаїн, дехто – морфій. Роблять це потайки від товаришів.

– Бо вони такі ж пуристи, як і стовпи самодержавства?