Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Не вбивай його, інакше я вистрелю, – каже дівчинка мені.

– Він викрав тебе з родини, він ґвалтував тебе, а ти його захищаєш? – дивуюся я.

– В мого батька було п’ятеро дітей, і вперше я досхочу поїла тут. І на справжньому ліжку, з перинами та подушкою, виспалась теж тут. Князь найняв мені вчителів, тепер я вмію читати й писати. Я вдячна йому.

– Господи, та він же бридкий!

– Він слабкий. Не чіпай його.

– Люсю, поклади револьвер, благаю! – каже Ухтомський і звертається до мене.

– Прошу, не кривди її, вона ще дитина. Люсю, ти не бійся, тебе згадано у заповіті. Після моєї смерті ти отримаєш пенсіон, якого вистачить і на освіту, і на посаг. Поклади клятий браунінг! Це небезпечна людина, я бачу. Якби я був молодий, я б залюбки з ним поборовся, а зараз нехай він зробить те, за чим прийшов, і піде.

– Не чіпай його, – вперто каже дівча.

– Я прийшов помститися за свою матір, – кажу дівчинці. – Вона була такою, як ти, коли цей покидьок викрав її і зґвалтував. Після чого викинув, як зламану іграшку.

– Що? То ти син тієї Марії? – старий кривиться.

– Син. Байстрюк.

– Ти впевнений, що народився саме від мене? Бо дівчата не вагітніли від мене, лікарі казали, що погане сім’я.

– Впевнений.

– Не розумію, жодного разу не чув, щоб від мене завагітніли!

– Як ти міг почути, коли ти кривдив їх і тікав!

– Поки я був молодий, дівчатам подобалося бути зі мною, – посміхається старим ротом із рядом рівненьких зубів, дивним серед його тілесної руїни.

– Ні! – кричить дівчина, бо помічає мій рух. Я зупиняюся. Не боюся її браунінга. В мене є револьвер, і я зможу дістати його та вистрелити першим. Навіть якщо дівчина таки натисне на курок, вона не поцілить, бо вперше тримає зброю. Але я не хочу множити смерть далі, не хочу вбивати нікого, крім цього старого покидька.

– Це дивно, що ти народився. Дуже дивно. Старий крутить головою. – А з чого ти взяв, що саме я твій батько?

– Узяв. Ти викрав і зґвалтував мою матір, а її батько, мій дід, вигнав її з хати, як покритку. Вигнав вагітною. Спочатку побив, сподівався вибити мене з неї, а потім вигнав. Вона поневірялася по чужих кутках, спочатку сама, а потім зі мною. Її життя було важке і злиденне, але вона змогла виростити мене. А потім наклала на себе руки, не витримавши всього цього.

– Батько вигнав її? Дивно. Він же взяв гроші, – каже князь.

– Що?

– Я передав йому через Абрашу сто рублів, щоб він не піднімав шуму. Ось, бачиш, у мене ж усе записано, – він тицяє пальцем у сторінку книги. Я читаю. Справді, так написано.

– Цей Абраша забрав гроші собі! – дратуюся я.

– Абраша ніколи не взяв собі й копійки! – ображається князь. – Він служив мені віддано, наче пес! Батько Марії взяв сто рублів. І потім вимагав ще сто, але Абраша нагнав його батогом. Згадай, того року твій дід нічого не купив? Селянин навряд чи просто взяв би гроші і зберігав їх удома, він би щось купив. Землю, коней щось таке.

Я згадую, що в діда був млин. Я ніколи того млина не бачив, як і діда, який знати мене не хотів і онуком не вважав. Але чув про млин, який, можливо, був куплений приблизно того року, коли мою матір було вигнано з рідної хати.

– Ти хочеш сказати, що мій дід продав тобі власну доньку за сто рублів? – хриплю я.

– Не продав. Він просто обрав кращий шлях із можливих. Там же був небагатий вибір: або взяти гроші, або піти до поліції. Тоді б Абраша розрахувався з приставом, і твого діда добряче пригостили б канчуками та відправили до холодної. Він це добре розумів, то вирішив узяти гроші. Розумний вибір у тій ситуації.

– А навіщо вигнав маму?

– Мабуть, для нього це був сором, і він не хотів, щоб вона про нього нагадувала. Патріархальне суспільство жорстоке, і в ньому жінка завжди винна. Не думаю, щоб дід справді так ненавидів доньку, просто так треба було вчинити, щоб заспокоїти село і врятуватися від осуду сусідів.

– Тобто, дід – непоганий, ти – непоганий, але спаскудили дівчині життя, і все добре? – реву я.

– Це закон життя, – старий розводить руками. – Люди поділяються на панів і смердів. Хтось у цьому житті має право на все, а хтось – ні на що. Я народився з золотою ложкою в роті, я мав статки, високе становище в суспільстві, усе в житті було для мене. А хтось народжується і живе голий та босий, лише для того, щоб прислужуватися господарям життя. Так влаштований цей світ, і з цим нічого не поробиш.

– То вона лише дрова для полум’я, навколо якого будуть грітися такі, як ти? – киваю на дівчину.

– Так. Якби я був простим мужиком, я б не дожив до свого віку, бо погано б харчувався і забагато працював. А якби й дожив, то не вилазив би з-за пічки, був би нахлібником, якому власні діти дорікали б за кожний з’їдений шматок. Але я сам собі господар, і останні дні мого життя оздоблює ця красуня. Бо я господар життя, і мені належить усе.