Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Поїхав до Ромен, коли вже вечоріло, розраховував устигнути на нічний потяг до Києва, щоби прибути вранці. Думав про те кіно і про те, що там могло бути нечисто, що схвилювало пані Анастасію. Судячи з усього, від самого початку вона знала більше від мене, але зараз, мабуть, дізналася ще щось. Можливо, і на неї вийшла контррозвідка, а може, хтось інший. Я намагався думати про справу, але думалося про запах аркуша і про ту ніч у готелі.

Їхав собі на бричці й так замріявся, що коли почув постріли, то аж підстрибнув. Краї в нас були спокійні, не якийсь там Кавказ, тож я здивувався. Навколо був невеличкий гай, далі поля до самого небокраю. Полювати тут ніколи не полювали, бо й зайців не було. А тут постріли. Господи, хоч не війна почалася? Та тільки яка війна, коли до кордону не одна сотня верст? Коли чую – біжить хтось дорогою і дзеленчить залізом. Що за дива? Воно вже сутеніти почало, не дуже й роздивишся, але так наче чоловік, дебелий. Чалий форкнув, чоловік почув і побіг з дороги в поле.

– Ану стій! – кричу йому.

– Іване Карповичу, ви! – до мене побіг. Знайомий голос.

– Гришо – ти? – впізнав я розбійника Котовського.

– Я, я! Рятуйте, Іване Карповичу, благаю! Вік пам’ятати буду!

Підбіг, дивлюся, що в кайданах, засапався весь.

– Втік, чи що?

– Втік! Женуться за мною! Пристрелять, як собаку, бо я приставу голову проламав! Рятуйте, Іване Карповичу. Боржником вашим буду!

– Ну, пристав наш іще та собака. Добре, лізь он у віз під сидіння.

Там зазвичай валізи лежать, але ж зараз без речей їхав. Гриша сховався, я поїхав, коли чую, попереду тупіт кінський і постріли. От же дурні, навіщо стріляти? Тільки обивателів лякати. Запалив ліхтар на бричці, щоб у темряві не поцілили випадково.

Онде прискакало четверо городових із Ромен.

– Іване Карповичу, ви?

– Я. Що тут відбувається? Чи знову потяг пограбували?

– Ні, небезпечний злочинець із тюрми втік! Проламав голову приставу і втік, пес такий! Не бачили тут нікого?

– Ні, не бачив. Та чого б він дорогою бігав? Мабуть, до Сули подався, у плавнях сховатися. А що, дуже небезпечний?

– Зарізяка! На каторзі був, потім утік!

– Як же ви його спіймали? – цікавлюся.

– Та ледь-ледь! Довго відстрілювався, двох поранив, поки взяли його. Пристав наш орден отримав, а нам медалі, – розповідають, а я дивуюся, бо залишив же Гришу зв’язаним перед відділком. Коли на ось тобі, цілу історію вигадали, щоб нагороди заробити. Ну, хитрюги!

– Справді небезпечний. Ну, нічого, хай тільки поткнеться до мене – пристрелю, – дістав револьвер, показав.

– А ви куди їдете?

– Та у Ромни, на нічний потяг. Хлопці, ви проїдьте і до хутора мого, подивіться, чи все там добре.

Дав їм по рублю, і поскакали вони.

Я з Гришею далі покотив.

– Можна вже вилізти? – питає він.

– Лежи до самих Ромен. То що, кажуть, зі стріляниною тебе брали?

– Та брешуть, вигадали все. Ви ж мене зв’язаним їм кинули, таким мене і взяли. А потім усе вигадали, двоє навіть підстрелили себе у сало на животі, щоб тільки нагороди отримати.

– А як тобі втекти вдалося?

– Та як, набрехав приставу, що знаю, де скарби сховані. Я почув, що тут навесні цукровий завод пограбували.

– Ага, було таке.

– То наплів приставу, що знаю, де гроші сховані. Мовляв, одного босяка з тих розбійників схопив і допитав, він мені все й видав. Пристав спочатку не повірив, але я йому капав потроху на мозок, і оце сьогодні взяв він мене і повіз. Дорогою я візника скинув, пристава головою об дверцята, сам на бричці б утік, та не пощастило, колесо відпало. Городові верхи, куди від них втечеш? А тут ви, Іване Карповичу, мій дивовижний рятівник. Тепер я ваш боржник, присягаюся! А в Гриші Котовського слово – залізне. Що скажете, те й зроблю для вас.

– Добре, Гришо. Поїдеш зі мною до Києва, треба там дещо з’ясувати.

– У Києві мене арештують одразу, з черепком моїм голомозим! Та й кайдани оце, навіть до потяга не пустять.

– Ну, це ми вирішимо.

У Ромнах у мене були знайомства, то й кайдани зняли, й одягли, перуку причепили, валізу дали, і зробився Гриша з босяка схожий на якогось торгівця бродячого. Я теж перевдягнувся, бороду причепив, сіли у потяг. У різних вагонах, Гриша міг вийти на будь-якій станції, але слову його я вірив. Не через чесність його, а тому, що куди йому було податися без грошей? А так при мені буде, обдивиться, що і як.

Зранку приїхали до Києва, взяли візника. По всьому місту були розклеєні афіші прем’єри кіно «Вбити варвара», на яких Іван Мозжухін багнетом проштрикує якусь чорну фігуру ледь не з рогами. А позаду в нього скривавлена Анастасія Кольцова. Страшна картинка, і так її багато по місту, що аж очам важко. А ще солдатів багато, офіцерів, постійно кудись марширують. Всі або про війну говорять, що ось дамо тевтонам, або про кіно, що добре б було подивитися. Прокат починався післязавтра, одразу в усіх кінотеатрах Києва і не тільки Києва, а всіх західних і південно-західних губерній, ближчих до майбутніх фронтів. Кінофабрика Ханжонкова вдвічі зменшила ціну квитків для солдатів і резервістів, розповсюдивши контрамарки по гарнізонах. То цивільним годі й мріяти було подивитися кіно у перші кілька днів.