Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– То ти не каєшся?

– Ні. А в чому мені каятися? Я жив заради насолоди й отримав її достатньо. Я з дитинства любив дівчат, це в мене спадкове. У мого батька був цілий гарем із сотні дівок, які постійно змінювалися. Але потім кріпосне право скасували, і гарем довелося розпустити. Я спочатку ходив до будинків розпусти, але там було дуже мало моїх улюблених молоденьких дівчаток. То я почав розшукувати їх. Навчився полювати і задовольняти свою пристрасть. Через неї я не зробив кар’єри, але мої статки дозволяли мені не турбуватися за це. Вони й зараз досить великі, то мої племінники ніяк не дочекаються, коли я помру, щоб злетітися на розподіл здобичі. Зробіть їм ласку, вбийте мене.

– І тобі анітрохи не шкода тих дівчат?

– Ні. У цьому світі кожен сам за себе. Я отримував задоволення, і мені наплювати, що отримували вони. До того ж, я був упевнений, що безплідний, тож для більшості моїх дівчат зустріч зі мною була просто першим досвідом у житті. Цікавим досвідом. Зараз у це важко повірити, але колись я був досить вправним коханцем. Міцним та завзятим. Не гіршим за тебе, я ж бачу он синці від поцілунків на твої шиї.

– Чого ж ти раніше виганяв, а тепер живеш із дівками? – питаю я і поправляю комірець сорочки, щоб прикрити шию.

– Бо постарів. І мені стала цікавою не кількість, щоб усе нові й нові дівчата, мене зацікавили стосунки. Я брав цих провінційних дуреп, у яких трохи м’яса на кістках і зовсім немає розуму, я брав їх як брили мармуру і починав карбувати з них фігуру, робити людей. Це виявилося дуже цікавим. Без мене вони б пропали, як пропадають усі ці смерди, стали б дровами для чужого багаття. А так я дав їм нове життя. Освіту, зв’язки, трохи грошей. Одна з них стала викладачкою, інша акторкою, ще одна зараз власниця модного салону. У Люсі теж є шанс піднятися. Я не виправдовуюся, мені це не потрібно, але на якомусь етапі я відчув, що отримую задоволення від того, що допомагаю іншим. Це слабкість, добро взагалі слабке. Поки я був молодим та сильним, я був злим, я йшов до своїх забаганок по живих людях, і мені було байдуже. Бо такий уже світовий порядок, що більшість живе задля примх меншості і…

– Досить. Я пішов.

Повертаюся і йду до дверей.

– Зачекай, а вбивати мене? – дивується старий.

– Живи.

– Ти не будеш убивати?

– На мені й так достатньо крові.

– Але ти ж хотів!

– Перехотів.

– Ти – слабкий! Ні, ти не мій син! Твоя матір сплуталася ще з кимось! Інакше ти б убив мене!

– Ти ніколи не примусиш мене зробити те, чого я не хочу, – я криво посміхаюся і звертаюся до дівчини. – Дам тобі пораду на майбутнє. Якщо хочеш вистрелити, треба крутнути важіль запобіжника.

Йду собі.

– Стій! Стій! – кричить старий. – Хто ти?

– Ніхто, – я вже на сходах.

– Де я тебе бачив?

– У страшних снах.

Я спускаюся, виходжу з будинку і йду геть. Іду довго, кілька разів переходжу мости, нарешті знаходжу невеличкий готель, знімаю там найдешевший номер і влягаюся спати, бо відчуваю слабкість. А вранці відбуваю додому.

На хуторі мене з радістю зустріли, Єлизавета Павлівна показувала газети з великими статтями про кіно.

– Всі просто у захваті від цієї стрічки, у якій ви берете участь. Особливо хвалять Анастасію Кольцову. Вона й справді така гарна? – Єлизавета Павлівна сміються, а я червонію.

– Занадто гарна.

Ми обідаємо в садочку, потім я беру Моніку на руки, гойдаю її, коли Єлизавета Павлівна сповіщають, що повертаються додому. Це для мене як грім серед ясного неба, залишаю Моніку.

– Чому ви повертаєтесь? Щось не так?

– Ні, все добре, просто ви одужали.

– Одужав?

– Я лишалася тут, поки бачила, що ви хворий. А зараз ви такий самий, як і були до Кавказу. Тож моя місія виконана.

– Ви приревнували до Анастасії? – здогадуюся я.

– А було за що? – вона посміхається.

– Було, але…

– Іване Карповичу, не треба жодних пояснень. Ми ж домовлялися з вами, що живемо вільними людьми. Я не ваша дружина, щоб питати з вас. І я не приревнувала. Я так саме добре ставлюся до вас, як і раніше, просто я хочу повернутися додому. Тут дуже добре, я потоваришувала і з Уляною Гаврилівною, і з Монікою, але я звикла жити сама, і самій мені найкраще, тому я повертаюся до Бахмача. Сподіваюся, що при нагоді ви приїздитимете в гості. Буду вам рада.

– Мені якось неспокійно…

– Іване Карповичу, ні про що не турбуйтеся. Так справді буде краще. І той, візьміться за графа. Прилаштуйте до якогось заняття, бо він так швидко зіп’ється. Він, може, й нісенітна людина, але не погана. Врятуйте його.