Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Хочете, я квитки знайду? – запропонував Гриша, коли побачив мою зацікавленість.

– Не треба. Поки подивися за одним готелем, – приїхали ми до «Сарданапала», де знову, після польових зйомок, артисти жили. Як і раніше, знімальна група цілий поверх винаймала. – Мене цікавить, чи не крутяться тут особи якісь підозрілі. Може, чутки якісь. Ось на тобі рубль на витрати, увечері я підійду.

Залишив Гришу, а сам поїхав до інституту шляхетних панянок, де мав відбуватися прийом, присвячений майбутній прем’єрі. Анастасія була вже там. За рубль мене провели всередину, ще за рубль до її гримерної, а далі платити не довелося. Тобто спочатку вона не впізнала, здивовано дивилася на мою бороду, вже хотіла покликати когось із охорони.

– Тихо, це я, Ваня, – прошепотів їй.

Вона зраділа, впустила і розцілувала. Виглядала схвильованою і аж наляканою.

– Що сталося?

– Та наче й нічого, але щось коїться, – вона нервово кусала губи.

– Розповідай.

– Якісь люди з’явилися, незнайомі мені люди, щось там балакають із Плумпе та Бутурліним, і Анатоль при них. Вони щось приховують. І щось готують, так мені здається.

– Є якісь підозри?

– Ні, Ваню, я ж звичайна акторка, а не сищик. Але я відчуваю, Ваню. Знаєш, у мене є така риса, що я відчуваю неприємності, які насуваються. Це мені дуже допомагало в житті. І зараз мені страшно. Дуже страшно, – вона кривиться, тремтить, кусає губи, в неї переляк в очах.

– У тебе є кокаїн? – питаю, бо думаю, чи не паніка це у зв’язку з відсутністю порошку.

– Звісно, є! Я без нього взагалі збожеволіла б! Ваню, я спати не можу! Мені страшно. Ми знімалися в полях, купи солдатів, гармати стріляють, аероплани, а мені анітрохи страшно не було. Зараз же страшно. Тому й тобі написала. Вибач, що потурбувала.

– Нічого. Як ти здогадалася надіслати таємний лист?

– Мені здається, що за мною слідкують. За кожним кроком.

У двері стукають.

– Три хвилини до прогону! – каже чоловічий голос.

– Добре! – відповідає Анастасія, намагається усміхатися, і вираз обличчя в неї стає такий, що не можу її не пожаліти. Підходжу, обіймаю.

– Стасю, не бійся, я буду поруч, і все буде добре. Що ти сьогодні будеш робити?

– Зараз прогін, на прийомі буде ціла програма з піснями і танцями, потім обід у готелі. Відпочинок, і увечері вже тут зустрічатиму гостей, – вона обнімає мене. – Ваню, ти ж захистиш мене? Може, я дурна, може, це нерви, але мені страшно.

– Заспокойся, я буду поруч. І не плач, ти ж зірка, ти мусиш сяяти.

Виходжу трохи раніше за неї, іду до сцени, там починаю тягати якісь ящики. Тут багато робочого люду, то мене не помічають. А я роздивляюся. Наче нічого небезпечного немає. Коли бачу на балконі групу людей: Плумпе з Бутурліним, Анатоль, Мефодій і ще якийсь чоловік, обличчя якого мені звідкілясь знайоме. Вони про щось жваво розмовляють, Плумпе махає руками, наче дає вказівки.

– Чого став, працюй! – гримають на мене. Я працюю, а потім відходжу. Хочу піднятися на другий поверх, але там стоїть охорона. То хапаю перший-ліпший ящик і тягну його нагору.

– Це для німця! – брешу охороні, й мене пропускають. Піднімаюся, але на балконі вже нікого немає. Виходжу в фойє, там десяток дверей у кімнати. Компанія, яка мене цікавить, десь там. Іду вздовж дверей, прислухаюся. Ага, ось вони. Ледь чутно голоси, годі й розібрати, про що говорять. Смикаю сусідні двері. Вони зачинені, але це для мене не проблема. Відчиняю замок графськими інструментами з підошви чобота, заходжу до кімнати. Зараз би приставити чашку до стіни і послухати. Але в кімнаті лише шафи з книжками. Та й стіни тут товсті, нічого не почую. Здогадуюся відчинити вікно. В них воно теж трохи відчинене, але все одно ледь чутно. Якби говорили гучніше, а то щось там мугикають під ніс. Наче щось про прем’єру, якийсь план, діяти чітко та швидко. Цікаво, що говорить більше Плумпе, німецькою, тому я зовсім його не розумію, – з тим невідомим, якого всі слухають, наче великого начальника. Ну хоч трошки гучніше!

У сусідній кімнаті мене наче чують.

– Це зайве! Не треба так робити! – гучно починає переконувати Бутурлін.

– І дуже небезпечно! Зовсім невиправданий ризик, – приєднується Анатоль, і німець щось лопоче, але його не перекладають.

– Діємо за планом! Без усіляких винятків! – карбує слова невідомий.

– Вона ж працювала на нас! – це Анатоль.

– І вона дуже талановита! – це Бутурлін.

– Революція важливіша! – палко каже Мефодій.

– Вона працювала на нас, бо в неї не було виходу, – повчає невідомий. – І після операції вона стає непотрібною.