Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Вона буде служити мистецтву для народу! – запевняє Бутурлін.

– Вона – дорога вертихвістка, і їй чхати на народ. Діємо за планом, і це не обговорюється! – дратується невідомий.

– Але це зайва жертва! – не може заспокоїтися Анатоль.

– Ми і без цього досягнемо всіх цілей! – каже Бутурлін.

Встановлюється тиша. Потім чутно голос їхнього товариша, який, судячи з усього, тут головний.

– Хлопці, революція не робиться в білих рукавичках! Боїтеся крові – йдіть до якихось балакунів і там лялякайте досхочу! Ми ж робимо справу! Куємо перемогу революції, то забудьте про все інше!

– Вона…

– Вона обкрутила вас, пошила в дурні! Думайте головою, а не тим, що в штанях! І пам’ятайте, що для вас важливіше: революція чи якась профурсетка, яка зробила собі кар’єру в ліжках вищого світу!

– Але…

– Ніяких але! Виконувати план! Те, що заплановано, мусить бути виконане! Нам потрібні гнів та ненависть! Щоб спрямувати їх куди треба! І ми досягнемо того, чого хочемо! А тепер уперед! І жодних сумнівів!

Вони виходять, а я тримаю револьвер біля серця. Я не вірив, що є причини для хвилювання, аж ось бачу, що є. Ці хлопці щось планують проти пані Анастасії, я не дуже зрозумів, що саме, але… Я присів на ящик, який притягнув із собою, бо відчув слабкість. Я ж пообіцяв, що захищу, а чи зможу? Раніше в мене не було таких сумнівів. Клятий Кавказ…

Видихнув. Кавказ залишився в минулому. Ніякий Кавказ мене не виправдає, якщо я зараз схиблю. Треба діяти. Я підхопився і пішов. Знайшов закуток біля сцени, з якого видно було залу. На сцені Анастасія співала й танцювала з Мозжухіним. Робили це дуже вправно, я аж задивився. А коли закінчили, то їм аплодували всі, хто був у залі: охорона, робітники. Анастасія пішла перевдягатися. Я був поруч і коли вона йшла, і коли була у гримерній. Потім вів до виходу. Вона сіла в розкішне авто, я поїхав на візнику. Київ пам’ятав добре, підказав коротший шлях, заплатив подвійну ціну і біля готелю був першим. Там на мене чекав Гриша, від якого пахло сосисками та пивом.

– Готель охороняється, особливо третій поверх. Підозрілих у готелі немає, окрім одного. Якийсь німець, сидить, читає газети, видивляється.

– Звідки знаєш, що німець?

– Я спитав у нього, котра година, а він і відповісти не зміг.

– Добре, пізніше перевіримо.

Ось приїхала пані Анастасія, до неї кинулося кілька газетярів, але їх відтіснила охорона. Кольцова пройшла всередину, німець уважно за нею спостерігав. Можливо, захопився її красою. А можливо, з іншої причини. Коли вона пройшла, німець підвівся і пішов до свого номера поверхом вище від того, де жила знімальна група.

– Дивися за ним. Якщо він вийде, перевір номер. Зможеш? – спитав я у Гриші.

– Ображаєте, Іване Карповичу! Звісно, зможу!

Сам я вийшов із готелю, бо бачив поруч хлопця з контори. Погано працював, помітив я його. Філеру треба бути непомітним, а не стовбичити серед вулиці. Нема кому молодь учити, зовсім нема кому. Я зайшов до нього ззаду, приставив палець до спини.

– Стояти спокійно, – кажу, а він і не сіпнувся.

– Стою, стою!

– Охоронне відділення?

– Так точно, – хоч би трохи повпирався, а то одразу зізнався.

– Я – Іван Карпович Підіпригора. Чув про такого? – я прибрав палець.

– Іване Карповичу, ви? Чув, звісно! Та ви ж у нас відома особа, портрет ваш у конторі висить!

– Як там штабс-капітан Мельников?

– Та в Сибіру аж десь.

– Як у Сибіру?

– А так. Його дружина сплуталася з якимось цабе зі штабу округу. Той цабе і посприяв переведенню їх благороді до Сибіру, аж в Омськ. А дружина їхня тут хвостом крутять, сказали, що не декабрист він, щоб за ним їхати бозна-куди.

– Прикро за штабс-капітана, непоганою людиною був, – зітхаю я. – Кого тут видивляєшся?

– Та есдеми щось забігали. Приїхало їхнє цабе, то оце дивимося за ним.

– Що за цабе?

– Луначарський на прізвище. Випадково його один з агентів упізнав. Так приїхав, що місцеві есдеми про нього і не знають нічого. Він із ними не зустрічається, а оце тут у готелі жив. Та вранці пішов, і немає досі.

– А ти чого ж за ним не пішов?

– А він, гад такий, через чорний хід вийшов. Я потім тільки дізнався. Але вернеться, бо за три дні наперед заплатив.

Тільки головою я похитав, бо ж хіба це робота? Сором якийсь! Охоронне відділення завжди найкраще було, якщо вже воно так погано працює, то куди там нам здолати тевтонів!

– Як заплатив наперед, то точно вже не вернеться, це відомий прийом. То йди до контори, – кажу дурневі.