Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Я звабила поліцейського пристава. Той мусив убити мене і викинути в море, але побачив мене і наказав залишити. Два тижні бавився зі мною і розповідав про хитрий план того негідника. А потім відвіз мене до Одеси і продав. Не міг втратити можливість заробити зайву сотеньку. Так я знову опинилася серед повій. Було важко, але я знала, заради чого жити. Окрутила того жидівського бандита. У нього був впливовий брат, яким він завжди хвалився. Я розповіла про можливість добряче заробити у Херсоні. Він погодився, бо хотів довести братові, що став уже дорослим і здатним самотужки робити серйозні справи. Тут узяв собі помічників з місцевих босяків. Ну, а далі ви все знаєте.

Марія подивилася на мене, Олена вже не плакала, а просто сиділа, схопившись руками за голову.

– Ще декілька деталей про ту ніч, – не міг заспокоїтися я. – Чому бандити почали стрілянину? Утрьох вони могли б здолати покійного і без пострілів.

– У негідника був револьвер. Віра забороняла йому мати зброю, але він уже збирався виходити з віри, боявся, що корабель вийде з-під контролю, то купив собі револьвер. Ми про це не знали. За планом Олена мусила розбудити його. Він спав дуже міцно, не почув би грабіжників. Олена розштовхала, сказала про шум у кабінеті. Він побіг туди. А там злодії. Вони б просто скрутили його, побили, забрали б гроші й пішли. Далі я б застрелила його. Все б виглядало звичайним пограбуванням. Та тут він дістав револьвер і почав стріляти. Вбив усіх трьох бандитів, вони навіть зброю не встигли вихопити, бо не чекали, були впевнені, що господар беззбройний. Коли вони попадали мертві, він зареготав, бо подумав, що переміг. Та я стояла позаду…

– Ні, я! – каже Олена. – Я стояла позаду, і я вистрелила у свого чоловіка. В потилицю, впритул. Він упав. Я вклала револьвер у руку одного зі злодіїв. Почула, що прибіг городовий. Зробила вигляд, що знепритомніла. Це я вбила.

Вона дивиться у стіл, і я бачу на її обличчі відчайдушну рішучість. Чому цей вираз знайомий мені? І я розумію, що вона не злякається, візьме провину на себе, піде під суд.

– Іване Карповичу, вам доводилось колись бити жінку? – питає Марія.

– Так, – кажу я і дуже її дивую. Ось вона вже дивиться з презирством.

– Дружину?

– На жаль, я не одружений.

– Коханку?

– Ні, свого часу я служив в охоронному відділенні й кілька разів брав участь у арешті бунтівників. Коли вони чинили опір, доводилося бити. Мабуть, було таке, що діставалося й жінкам.

– Вам подобалося бити?

– Ні.

– Чому?

– Бо побиття дурних робить ще дурнішими, а розумних переповнює ненавистю.

– А як же тілесні покарання?

– Вони шкідливі.

– А коли чоловік б’є дружину, це правильно?

– Ні, навіть худобу не треба бити, не кажучи вже про людину. До чого ви ведете, Маріє?

– Як ви вважаєте, Олена – винна?

– Я не суд і не Господь.

– Але ж ви розумієте, що якщо віддасте Олену під суд, то її стратять. Наше суспільство не вибачає мужовбивць, які б причини не штовхали їх на цей вчинок. Жінка завжди винна, так?

– Ні.

– Але жінка – істота другого сорту, недолюдина, так?

– Я мав щастя знати жінок, розумніших за всіх відомих мені чоловіків.

– Може, ви ще й за рівні права чоловіків та жінок? – дивується Марія.

– Звісно, бо всі ми творіння Божі, не кращі і не гірші один від одного.

– Ви якийсь занадто прогресивний для провінційного фокусника, – каже вона трохи роздратовано, бо, мабуть, чекала інших відповідей.

– Я не фокусник, я – приватний детектив.

– Що ж, ви розплутали цю історію, тепер ідіть, викликайте поліцію. Нехай двох нечистих жінок буде покарано за те, що вони спробували опиратися дияволу в чоловічому образі! Але перед тим дозвольте запитання, – вона з посмішкою дивиться на мене.

– Будь ласка.

– Відверте запитання.

– Сподіваюся, що в межах пристойності.

– Вам подобається зв’язувати жінок?

– Маріє! – кричить Олена.

– Бити їх шкіряним ременем або кулаком? Примушувати плазувати, просити про пощаду, цілувати ноги, благати та плакати? Вам це подобається? Вас це збуджує? – Марія теж сходить на крик.

– Не знаю, ніколи цього не робив.

– А хотіли б? – атакує Марія. – Хотіли б! Усе це робив з Оленою він! Це і ще дещо! Ви, чоловіки всі однакові! Ви…

– Маріє, якщо вам потрібна моя відповідь, то послухайте її, – перериваю жінку. – Якщо ж ні, то не треба влаштовувати тут виставу.

– То яка ваша відповідь, Іване Карповичу, найкращий сищику імперії?

– Моя відповідь така, що у всьому треба знати міру. Бо міра від Господа, а надлишок від диявола.