Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Іване Карповичу, важка була справа? – питає вона.

– Чого ви так вважаєте? – дивуюся я.

– У вас побільшало сивини у волоссі.

– То я так засмутився через вашу відмову стати мадам Підіпригорою, – сміюся я.

– Ну так, у всьому в цьому світі винні жінки, – сміється Єлизавета Павлівна.

– Жінки, жінки, – зітхаю я.

оніка бавилася з цуценям у садочку, а я сидів поруч і попивав чай. Тут же спав граф, що впав на аркуші з текстом чергової історії моїх пригод і тепер тихо посопував, бо перебрав наливки. Уляна Гаврилівна принесла тістечок із хмільними вишнями й сама присіла подивитися на малу. Споглядати за Монікою – справжнє щастя, хоч день можна просидіти, дивлячись, як вона то з лялькою грається, то собача вовтузить, то в піску риється. Тішився серцем, коли ідилію порушило торохтіння двигуна. До хутора їхала якась машина, я пішов зустрічати гостей. Вона була чорна та довга, котилася поважно, наче міністр ішов палацом. Он приторохтіла, зупинилася біля мене, і з машини вистрибнув її пасажир. Я аж посміхнувся, бо дуже вже невідповідним своєму авто він виявився. Товстенький, маленький, круглопикий, йому б і їздити на машині, схожій на гарбуз, а не на цьому крейсері.

– Іван Карпович Підіпригора? – спитав чоловік швидко та дзвінко. – Він самий, як же вас не впізнати! Найкращий сищик імперії! Мене звати Тимофій Ангелопулос, я представник Імператорського географічного товариства. Доброго дня!

Він подав мені свою невеличку пухкеньку руку і радісно всміхнувся. Я її потиснув і привітався.

– Іване Карповичу, в мене до вас термінова справа. Сідайте до машини, я дорогою все поясню. Прошу! – чоловік підбіг до машини, відчинив двері, наче особистий мій водій.

– Зачекайте. Яка ще справа? Поясніть, – їхати мені нікуди не хотілося, справи були мені не дуже цікаві.

– Імператорське географічне товариство готує експедицію до Азії. Вам випала честь брати в ній участь, але спочатку мусите пройти медичне обстеження!

– До Азії? – я аж руками замахав. – Ні, ні, яка Азія? Це бозна-куди пертися! Наївся я вже Азії! І в мене вдома багато справ! Не можу, вже вибачте.

– Іване Карповичу, експедиція готується за підтримки самого государя!

А хоч би й так, куди там я поїду від Моніки? Ні, то кручу головою. Але гість і не думає відступати.

– Іване Карповичу, на експедицію покладаються великі надії в сенсі підняття патріотичних настроїв! Ви ж розумієте, що війна наближається, а тут звістки про успіхи імператорської експедиції. Не просто експедиції, а складеної з найкращих людей імперії!

– Ні! І не вмовляйте!

– Іване Карповичу…

– Ні! Нікуди я не поїду!

– Іване Карповичу, що ви таке кажете? Ви ж самі собі шкодите! Зараз же ви герой імперії, улюбленець народу, взірець для молоді, гордість країни! А як відмовитеся, то вмить станете ледь не зрадником! Навряд чи журнали продовжать друкувати ваші оповідки, і ставлення публіки зміниться на, в кращому разі, байдуже! Для чого вам це?

– Ні для чого, але поїхати нікуди не можу, бо маю виховувати доньку.

– Ну який ж ви впертий, Іване Карповичу! – зітхає гість і підходить до мене впритул. Шепоче:

– З’їздіть хоча б на медичний огляд. Там домовитеся, впишемо вам якусь хворобу, за якою взяти участь в експедиції ви не зможете. Напишемо, що всіма силами Іван Карпович хотів поїхати до Азії, згадати молоді роки служби в Туркестані, але не зміг через знайдену хворобу – наслідок багатьох років на службі Отєчєству.

Дивиться на мене, а я кривлюся, бо брехати не люблю. Та тільки так виходить, що тут або брехати, або ганьбитися.

– Ну, добре, лікарів відвідаю. Є в мене знайомі у Ромнах.

– Ні-ні, ніяких знайомих! Лише лікарі нашого товариства, найкращі фахівці, вони вже чекають на вас. Поїхали!

– Та зачекайте, дайте хоч перевдягнуся, а то я ж у домашньому.

– За це не хвилюйтеся, у Ромнах на вас уже чекає новий одяг. Поїхали!

Ото тільки Уляні Гаврилівні сказав я, щоб залишалася хазяйнувати, сів у авто та поїхав. Авто, скажу я вам, розкішне було. Я таких і не бачив. Від шофера були ми на задньому сидінні відгороджені стінкою, тут у нас був невеличкий стіл і буфет, у якому чого тільки немає з випивки.

– Чого бажаєте, Іване Карповичу?

– Та, може, не треба перед оглядом?

– Ну що ви? Треба! Ми ж трохи! До того ж, я ваш давній уболівальник, завжди мріяв випити зі своїм кумиром. Давайте почнемо з коньяку. Хороший, французький. Ось сир для закуски й оливки.