Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Так, звісно. Зараз викликаю візника. З телефоном це швидко.

Візник справді приїздить, тільки-но ми підходимо до хвіртки. Пробиваємося крізь натовп газетярів, що кричать нескінченні запитання. Я вже більш-менш тримаюся на ногах, заходжу у візок. Марія услід.

– Я відвезу вас до готелю, – каже вона. – Поїхали!

Везе до якогось готелю на березі чи то ріки, чи то моря, вони у Херсоні зливаються, і не розбереш, що де. Дорогий готель, великий номер, Марія просить покоївку принести коньяку. Коли та йде, Марія дивиться на мене.

– Але чому?

– Що?

– Чому ви так вчинили, Іване Карповичу?

– Бо вважаю, що так правильно.

– Ви здивували мене. Ми ж були у вас в руках. Ви могли вимагати з нас гроші, могли залякувати та шантажувати! А ви пішли. Чому?

– Бо влада над людьми – то спокуса, якої треба уникати, якщо не хочеш програти.

– Ви б могли просто викликати поліцію, віддати їй усі докази і поїхати геть.

– Я вже припустився однієї помилки і не хотів робити другу.

– Що сталося, Іване Карповичу? Той напад із вами. Ви ж вели справу до іншого закінчення, я бачила це. Ви бавилися з нами, наче кіт із мишенятами. А потім сталося диво. Ви теж почули голоси, як Олена? Бог говорив із вами?

– Ні.

– Тоді що? Вибачте мою нахабність, але я не розумію і мені цікаво! Що сталося?

Я сідаю на стілець. Мені важко, знову залізні обручі на голові. Але я мушу сказати. Можливо, тоді мені полегшає.

– Олена схожа на мою матір, – хриплю я.

– Що?

Марія здивовано дивиться на мене.

– Вона померла, коли мені були три роки. Я майже не пам’ятаю її, тільки голос і доторки. А як вона виглядала, я не знав. Та коли побачив Олену, вона здалася мені знайомою. Довго намагався згадати, де міг її бачити. А потім стався напад. Бо я зрозумів, що вона дуже схожа на мою покійну матір.

– І це причина, щоб піти проти власних правил?

– Моя мати мала дуже складну долю. Долю покритки, яку вигнали батьки. Вона вимушена була з дитиною жити по чужих хатах, бути усюди зайвою і клятою. За все життя їй не трапилася людина, яка б допомогла їй, яка б підтримала чи захистила. Всі дорікали їй, бідній сільській дівчинці, звабленій якимось заїжджим паничем. І вона не витримала. Наклала на себе руки. Я залишився сиротою. Виріс, майже не пам’ятав її, думав, що забув. Але останнім часом почав згадувати дедалі більше. І зараз розумію, що якби не забув, то не припустився б головної помилки свого життя. Мені більше не можна помилятися. Тому я вчинив так, як учинив. Інколи єдиний правильний шлях – порушити власні правила. Нехай моїй мамі не трапилося хорошої людині, але я допоможу Олені, такій самій юній та нещасній. Захищу хоча б її, коли не міг захистити власної матері. Бути чесним перед Богом мені здалося важливішим, аніж дотримуватися правил. Можливо, я не правий. То хай буде, як буде. Ось і все.

Ми сидимо в тиші, приходить покоївка з тацею. Відкорковує пляшку, наливає коньяк у чарки і йде.

– Я захоплююся вами, Іване Карповичу. То піднімаю келих за вас. Не за найкращого сищика імперії, а за людину, – вона піднімає келих, я почуваюся ніяково.

– Маріє, вибачте, мені треба відпочити.

Ледь іду до ліжка і падаю одягнений. Слабкість і млявість, я геть виснажений і засинаю.

Я проспав майже дві доби. Коли прокинувся, то побачив обох сестер.

– Слава Богу! Ми вже думали викликати лікаря!

– Все добре.

– Ми зробили те, що ви просили. Квитки на корабель куплені, гроші переведені на їхній рахунок в Уругваї, – доповідає Олена.

– Ось документи. – Марія кладе біля мене цілу теку.

– Добре, – киваю я.

– І ми б хотіли розплатитися з вами, – каже Олена.

– Ви не наймали мене, то й платити не треба.

– Ця справа була дуже важкою для вас, і ми мусимо компенсувати збиток для вашого здоров’я. Ми їдемо на води, в Баден-Баден. Будемо раді, якщо складете нам компанію.

– Дякую за запрошення, але краще за все мені на рідному хуторі.

– То візьміть хоча б гроші, – пропонує Олена і дає мені тлустий конверт.

– Там десять тисяч. Якщо вважаєте, що цього недостатньо, ми можемо дати більше, – пояснює Марія.

– Ні, й цього забагато. З вашого дозволу я витрачу ці гроші на притулок для дівчат у Полтаві. Вже кілька років я підтримую його.

– Це ваші гроші, витрачайте їх як забажаєте. Як ви себе почуваєте? Можливо, вас треба супроводити додому?

– Дякую, але я добре відпочив і набрався сил.

Вони проводять мене на вокзал, і невдовзі я вже їду степами Тавриди на північ. У Бахмачі провідую Єлизавету Павлівну і затримуюся там іще на день.