Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Не заважайте, я зараз!

Забіг у потрібну кімнату, кинувся до шафи. На одній з полиць знайшов те, що мені було потрібне, запхав за пазуху, вибіг.

– У вас є чорний хід?

– Так! А що з Марією?

– Я врятую її, не хвилюйтеся! – запевняю я, а сам усе більше переконуюся, що десь вже бачив ту білявку.

Вибіг і побіг до своєї кімнати. Узяв там дещо і повернувся до будинку Семенова. Чекав зовсім недовго, он уже приїхала руда красуня Марія, вийшла з валізою, пробилася крізь натовп газетярів і зайшла у двір. Поки писаки намагалися з нею побалакати, я тицьнув пару гривеників візнику і дізнався, що жінка їздила до банку. Скоріше за все, знімала гроші, щоб мати готівку. Я зістрибнув із візка і пішов до писак, що збуджено обговорювали якісь дурниці. Побачивши мене, одразу впізнали, бо бороду приклеєну я вже зняв.

– Господи, це ж Іван Карпович Підіпригора! Сам Підіпригора прийшов! Іване Карповичу, то ви займаєтеся цією справою?

– Саме так.

– І чи близькі до розв’язання?

– Думаю, що так. А зараз дайте мені поговорити зі вдовою.

– Вона ні з ким не розмовляє! Сестра там усім верховодить!

– Подивимося, – я тисну на дзвінок. Коли бачу рух фіранки, махаю рукою і вклоняюся.

Чекаємо. Бачу розчарування на обличчях газетярів. Вони ж сподівалися, що переді мною легко відчиняються всі двері.

– Не пустять вас, нікого не пускають, – зітхають писаки.

– Пустять, ще й як пустять, – впевнений я.

І справді, двері відчиняються. Виходить Марія, руда красуня.

– Що вам?

– Є розмова.

– Що ж, заходьте.

Натовп аж скрикує з подиву, бо нікого ще не пускала.

Я заходжу до двору, піднімаюся сходами, ось уже в будинку.

– Що вам потрібно? – руда не приховує свого роздратування.

– Поговорити з вами і вашою сестрою.

– Нам немає про що балакати! Хіба що поліція схоче дізнатися, для чого ви обманом заходили до будинку! – пирхає на мене Марія.

– О, думаю, що я зможу розповісти поліції про багато цікавих речей, – посміхаюся.

– Що ви маєте на увазі? Думаєте, я злякаюся? Залиште ваші фокуси для підліткових журналів!

– Які фокуси? Лише кілька фактів та речових доказів. То де ваша сестра?

– Вона не хоче розмовляти з вами!

– Неправда, – чується тихий голос за моєю спиною. То увійшла мадам Семенова.

– Олено, будь ласка, вийди!

– Ні, я хочу поговорити з Іваном Карповичем, – вона каже тихо та твердо. Її сестра дратується, але не може нічого зробити. – Ходімо до зали.

Ми проходимо, сідаємо за стіл.

– Хочете чаю? – питає Олена.

– Якщо можна.

– Маріє, будь ласка, – звертається вона до сестри. Та дратується, але підводиться і йде.

– Про що ви хотіли поговорити?

– По-перше, дозвольте мені висловити співчуття з приводу загибелі вашого чоловіка, – дивлюся на неї й зовсім не для того, щоб побачити реакцію. Мені знайоме її обличчя. Звідки? Вона киває. – По-друге, дозвольте мені запитати вас про події тієї ночі. Я цікавлюся не просто так, а тому, що розслідую цю справу.

– Що ж, запитуйте.

– Розкажіть, що ви чули та бачили тієї ночі, коли прийшли грабіжники?

– Я спала. Потім Інокентій Степанович прокинувся. Пішов до свого кабінету.

– Він щось почув?

– Не знаю, мабуть. Зазвичай він не прокидався вночі.

– Що далі?

– Крики і стрілянина. Я дуже злякалася і сховалася під ліжко. Коли все вщухло, пішла до кабінету. Там лежали тіла і було багато крові. Мені стало зле. Потім прибіг городовий. Далі ви, мабуть, усе знаєте.

– Городовий сказав, що чув, як грюкнули двері і з будинку хтось вийшов.

– Мабуть, це був той четвертий злочинець.

– А гроші?

– Він забрав гроші. Я думаю, що він десь переховувався в кабінеті. Коли я знепритомніла, то він утік.

– А що скажете щодо дверей? Поліція вважає, що їх злочинцям відчинили.

– Не знаю. Двері завжди замикав Інокентій Степанович. І двері, і вікна він перевіряв щовечора перед тим, як лягав спати. Зараз у Херсоні неспокійно, то він берігся.

– А того дня замикав двері?

– Я за ним не слідкувала, молилася на ніч.

– То як же злодії зайшли до будинку? До речі, слуг у вас не було?

– Ні, це забороняла віра Інокентія Степановича. Жодних слуг, усі рівні перед Богом.

– Ваша сестра тоді з вами не ночувала?

– Ні, мій чоловік заборонив нам бачитися і не пускав Марію на поріг.

Ось і сама Марія заходить до кімнати з великою тацею, на якій чашки з чаєм, порцелянова розетка з варенням, цукерниця й тарілка з печивом.

– Допит триває? – питає вона і невдоволено струшує рудою гривою. Виставляє чашки з чаєм на стіл. Я дивлюся на неї з янгольською посмішкою.