Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Ото стояв я, розумував про милість Божу, коли чую стукіт копит. Густий такий, не інакше, як ціла сотня козацька мчить. Я відійшов від барака. І справді козаки, наскочили, наче татарва якась. Канчуками луплять, кіньми давлять, кричать. Побили сектантів і зі складу вигнали. Мовляв, не платять ще й співають молитви свої сектантські. І жінок, і дітей вигнали, в ніч прямо. Зібралися вони на вулиці, не знають, що робити. Пожалів я їх, дав двадцять рублів, щоб якось влаштувалися. Вони давай мені дякувати, ледь не руки цілувати. Я цього не люблю, нагадав, що Господа треба славити, а не мене, пішов до себе в кімнату. Там дверцята стільцем підпер, ліжко тихенько перетягнув, револьвер під подушку поклав, одяг склав, щоб за необхідності швидко вдягтися, влігся спати. Набігався за день, то наче в темну воду пірнув.

Уранці пішов чаю попити, коли всі тільки й балакають, що поліція четвертого злочинця знайшла, Ваньку Савінова. Хвилями до берега тіло прибило. Поліція вважала, що Савінов викрав човен і хотів з міста втекти, але в морі човен перевернуло, і втопився бандит. Гроші, звісно, теж. Люди про це балакали, і ніхто не вірив. Казали, що, по-перше, жоден човен з порту не зникав. По-друге, Ванька весь у синцях та забоях був, наче побили його добряче. По-третє, бачили, як Ваньку з притону поліція вже після пограбування забирала. Темна справа, одним словом. Ще балакали про одеських бандитів, які шукали якусь білявку і підняли на це місцевих босяків.

– Кажуть, що та білявка все і влаштувала! А потім зникла! Може, і з грошима! – казав один.

– Та з якими грошима, їх пристав узяв! Он уже котрий день не просихає!

– Та то сектанти все влаштували! Вони боялися, що Семенов їх відправить за море, а сам тут залишиться з молодухою своєю!

– Вчора сектантів з порту погнали, щоб там ото не зваблювали людей піснями своїм брехливими!

Ну, і далі пішли язиками чесати. Я чай допив, поїхав у пансіон біля Солдатської синагоги. Там уже побували до мене, бо он господар тримав лід біля підбитого ока. Коли я спитав про білявку, то аж руками замахав з переляку. Але я його не кулаком пригостив, а рублем, то він розповів, що та жінка приїхала кілька тижнів тому, заплатила наперед, поводилася тихо.

– Окрім останніх днів, коли отой бандит приїхав.

– Який бандит?

– Якого у Семенова застрелили. Жид з Одеси.

– Він приходив сюди?

– Що там приходив! Жив тут! Увесь час опери дурним голосом виспівував, ще з білявкою тою забавлявся. Так гучно, що троє моїх пожильців з’їхали від цього шуму! Я скільки грошей втратив, а тепер он ще й око мені підбили, наче босяку якомусь! – скаржиться господар.

Я його підбадьорюю ще рублем і прошу подивитися кімнату, де жила білявка.

– Та дивилися її, – кривиться господар пансіону. І я помічаю, що якось він хвилюється. Чому?

Він веде коридором до самого кінця, потім відчиняє невеличку кімнату. Вузеньку, з маленьким віконцем, що виходить у двір, якраз на буду вигрібної ями.

– Кого дуримо? – несподівано питаю я і притискаю господаря до стінки. – Ти мені фуфло не штовхай! Показуй кімнату, де вона жила! Швидко!

– Та там живуть! – кривиться господар. То він бандитів водив у зовсім іншу кімнату. Ну ділок!

– Веди давай!

Він зітхає і веде на другий поверх. Відчиняє двері номера, розкішного, на дві кімнати. Оце воно! Зараз тут живе хтось, мабуть, комівояжер. Бо он пакунки якісь. Придивляюся, а то листівки антидержавного змісту. Бунтівник!

– Ви швидше, а то прийде пожилець, скандал влаштує! Прошу! – каже власник кімнат.

– Стій на дверях і не хвилюйся! – наказую я. Сам дивлюся біля дзеркала. Кожна жінка біля дзеркала багато часу проводить. Потім обдивляюся умивальник. Простий: бак із водою, раковина бляшана, під нею цеберко для використаної води. Помічаю в раковині волосся. Витягаю. Довге, скоріше за все, жіноче. Руде.

– До теперішнього пожильця жінки якісь приходили?

– Ні, жодної. Сам живе, як сич. Ви вже подивилися?

– Подивився, – я дивлюся на господаря важким поглядом. Він притискається до стіни, блимає очима, нервує. Щось, мабуть, приховує.

– Що? Що таке? – до стіни притиснувся.

– Де те, що вона забула? – питаю навмання, але впевнено. Раптом та жінка справді щось забула? Могло так бути, що збиралася швидко, навряд чи передбачала вона, що так усе з її дружком обійдеться.

– Нічого не забула, зовсім! – він аж на коліна падає, мабуть, боїться, що й друге око підіб’ю.

– Нічого! Я все продивився, але нічого! Чесне слово!