Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Я тоді ще служив у Києві, якось прийшов по обіді до контори, а мені кажуть, що Мельников нещодавно приїхав із пошти, радісний, аж пританцьовував. Потім зачинився у себе в кабінеті, наказав не турбувати. Далі як закричить, наче окропом ошпарений. Потім вибіг, забрав бричку конторську і помчав кудись. Дива, думаю, та й годі. Ну, то справа начальственна, а мені клієнтів нашої контори пасти треба. Пішов, увечері повертаюся, викликає мене їх благородь. Роздратований, аж тремтить від люті. І в поті весь, хоч не так щоб і спека була. Каже, що треба мені декого знайти. У приватній справі. І червінець дає. А також об’яву в газеті «Кієвлянінъ» про «чудодійний крем, завдяки якому батіг Амура значно збільшується в розмірах». Я тоді об’яву не зрозумів, але того, хто її давав, за два дні знайшов. Доповів їх благороді.

– Ваню (тоді мене ще Ванею, а не Іваном Карповичем здебільшого звали), а чи немає в тебе кийка замашного? – питає їх благородь.

– Та як треба, то знайду.

– І скипидару склянку.

– Куплю.

– Давай, тільки швидко.

Знайшов я і кийок, і скипидар, узяв бричку конторську, і поїхали ми до того чоловіка, що об’яву давав. Не розумію я, що діється, але спитати не наважуюся, бо ж начальство відповіді та доповіді любить, а не запитання. Приїхали за адресою, у прибутковий будинок, піднялися аж на четвертий поверх, постукали в кімнату. Мельников наказав мені збрехати, що я з пошти, телеграму приніс. Я так і сказав, коли поцікавилися з-за дверей, хто прийшов. Мені відчинили, а їх благородь, наче лев, як кинувся за двері, схопив якогось чоловіка і давай бити кийком. Той верещить, а їх благородь наказує мені рота господарю зав’язати. Бандитизм якийсь, але ж начальство наказало, то зв’язав. Їх благородь далі кийком молотить, а я пішов на сходи сусідів заспокоювати, щоб поліцію не викликали. Хвилин за п’ять Мельников вийшов, спитав про скипидар. Узяв склянку і повернувся до квартири. Коли страшенний крик. Мельников вибіг і наказав їхати до контори. А крик продовжується, такий, наче людину на шматки ріжуть. Ми і від’їхати не встигли, коли з будинку вибіг той чоловік, якого Мельников бив. Весь у крові й чомусь голий. Без штанів. Ото вискочив і кинувся у калюжу прямо біля будинку, та не просто кинувся, а пузом у воду, і плазувати почав!

Багато чого я бачив, але такого!

– Хоч поліція нас не шукатиме, ваша благородь? – поцікавився я, бо ж Мельников як дворянин якось та відіб’ється, а мене за такі пригоди легко до тюрми відправлять.

– Не шукатиме, цей негідник – шахрай, він поліції боїться не менше за нас! Покидьок!

Згодом я прочитав у газетах про такого собі хитруна, який продавав у Києві мазь, що начебто значно збільшувала чоловічу гордість. Продавав за великі гроші й лише поштою. Звісно, нічого та мазь не збільшувала, але ті, хто на гачок потрапляв, брехали, що допомагає, і шили в дурні інших. Так воно б і далі тривало, але щось у мазь шахрай не те поклав, то Мельникову, коли помазав він, почало пекти і пухирі пішли. Це вже я дізнався, коли його жінка, благовірна Дашенька, просто в конторі скандал зчинили і викричали всі подробиці. Ось так, навіть така розумна людина, як їх благородь, дурниць наробив. Бо хотів покращити те, що Бог створив. Неправильно це.

Ото йду, згадую про старі часи, а потім зупинився наче вкопаний. Рота роззявив, брови насурмонив, думаю. Потім як ударю себе долонею по голові – і побіг. Щосили побіг, так що аж люди на мене з подивом дивилися. Я й сам собі дивувався, що такий дурень і раніше все не зрозумів.

Прибіг до будинку Семенових і подзвонив одразу. Стою, хекаю, аж язика висолопив. Ще раз подзвонив, і ще, смикати хвіртку став. Тільки тоді на поріг вийшла вдова Семенова. З того, що я про неї чув, очікував, що не буде дуже горем убита за покійним чоловіком. Але так виглядало, що побивалася. З лиця зовсім спала, шкіра аж сіра зробилася, оченята заплакані. Перелякано дивиться на мене. А мені здається, що я її десь бачив.

– Хто ви? – питає вдова.

– Ваша сестра в біді! Відчиніть!

– У біді? Що сталося? – злякалася вона.

– Відчиніть, я за її дорученням! Мене звати Іван Карпович Підіпригора. Чули про такого?

– Так, чула, але…

– Справа життя та смерті! Її треба рятувати!

– Так, зараз!

Вона відчинила хвіртку, до нас уже бігли писаки, але я швидко заскочив у двір, хвіртку зачинив, вдову схопив за руку і потяг до будинку.

– Де її кімната? – питаю.

– На другому поверсі, перші двері ліворуч. Скажіть, будь ласка, що сталося?