Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Чорт забирай! Та де ж він? – шепоче. А мені радісно. Бо от нечасто так надурно щастить, що злочинець сам тебе виводить, куди потрібно. – Та де ж він? – бідкається руда, а потім як залається – та так вишукано, що й від візника не завжди таке почуєш.

Хвилин десять вона під парканом нишпорила, аж вибила стежку в чагарнику, але не знайшла нічого. Пішла геть. Я ще з годину від реп’яхів оббирався, потім вийшов, обдивився паркан із вулиці. І побачив на ньому кілька плямок, дуже схожих на засохлу кров. Приблизно якраз над тим місцем, де аркуш у бур’яні лежав. Паркан же високий, доводилося видиратися, щоб аркуш перекинути. Хтось скривавлений це робив.

Уже вечоріло, коли я пішов до портових трактирів, поспілкуватися з місцевими кримінальниками. Зайшов, замовив кухоль пива, роздивляюся, до кого б підсісти та побалакати. Коли з вулиці хтось двері ногою відчиняє і заходить. Я коли побачив гостя, то ледь кухоль із рук не випустив. Бо ж на порозі стояв не хто-небудь, а Фіма Ширман, знайомий мій одеський бандит, який за даними поліції був мертвий. Але ж ось живий і ще з трьома хлопами, дебелими такими, теж жидами. Зайшли і оглядаються. У трактирі всі притихли. Я теж, бо мені зустрічатися з Фімою нема жодної потреби. Зробив вигляд, наче дуже п’яний, і приліг на стіл, потилицею до гостей повернувся.

Чую, пройшов Фіма до шинквасу, за яким трактирник стояв. Щось тихенько спитав, а потім підійшов до сусіднього столу. Там сиділа компанія суворих чоловіків, в яких я одразу впізнав зарізяк місцевих. Фіма їм сказав, що побалакати треба.

– А ти хто такий? – спитали його зухвало. Місцеві почувалися вдома, то не дуже ввічливі були.

– Фіма Ширман я, з Одеси.

– Тут одного Ширмана вже пристрелили, – сказав бандит за столом, і його товариші напружено зареготали. – Як лошка, – для чогось додав бандит, і вмить зчинилася бійка. Я не повертався, то тільки чув: удари, скрикування, хрускіт меблів, дзеленчання битого посуду, знов удари. Тиша.

– Чуєш ти, мурло. Це мій брат був! Рідний брат! Зрозумів! – кричав Фіма.

– Зрозумів! Вибач! Не вбивай! – заблагав бандит, і з тону я здогадався, що до голови бандитської приставлений револьвер. – Наші теж полягли, двоє чесних бродяг!

– Якого хера вони стріляти почали?

– Не знаю! Там нечисто щось! Бреше поліція. Якогось четвертого приплели, хоч вони утрьох на справу пішли!

– Точно утрьох?

– Точно! З ними баба ще була, але на справу її не брали, бо баба до нещастя.

– Що за баба?

– Білявка якась. Вона з братом твоїм приїхала!

– Де вона зараз?

– Не знаю. Жили вони в мебльованих кімнатах біля Солдатської синагоги. А потім та дівка зникла. Мабуть, злякалася і втекла.

– Чому ваші почали стріляти?

– Не знаю, але вони були надійні хлопці, ходили не на одну справу і ніколи не підводили! Там щось нечисте! Щось поліція каламутить! Вчора забрали Ваньку Савінова, дрібного босяка з порту. А тепер шукають його, наче він четвертим у справі був. Та тільки ж Ванька – морфініст, його б ніхто на справу не взяв, бо в нього руки тремтять, він і револьвер не втримає. Та й тієї ночі він у притоні валявся. Вкрав десь котли золоті і поміняв на морфій. Щось мутить поліція! – бандит розповідав поспіхом, аж захлинався, чутно було, що перелякався. – Не вбивай, будь ласка, не вбивай!

– Подивлюся. А зараз бери свою кодлу і пішов у місто. Щоб знайшли мені ту сучку, яка з братом моїм приїхала. Дізналися, де вона. Піднімай усіх босяків. Зробите – нагороджу щедро, а ні – так рознесу весь ваш Херсон задрипаний дощенту!

– Зробимо! Знайдемо!

Побігли бандити. Фіма піти мусив, але не йде.

– Що у тебе поїсти є? – питає в трактирника.

– Все, що бажаєте! – перелякано, каже той.

– Давай повечеряти нам. Ану приберіть це лайно п’яне! – кричить Фіма своїм хлопцям. Вони мене підхопили і тягнуть. Так виходить, що обличчям до Фіми. В мене перевага у раптовості і револьвер поруч, але ж якщо впізнають мене, важко тут працювати буде. То я почав удавати, наче блювати збираюся. Фіма відвернувся, а його хлопці скоріше викинули мене геть з трактиру.

Я трохи полежав, обтрусився і пішов з порту. Коли чую, співають наче. По-російськи, красиво так. І Господа славлять. Що за дива? Порт у кожному місті – то скупчення гріха, а тут про Бога співають. Підійшов я, бачу, а це мої сектанти. Зібралися у складі великому, стали посередині, за руки взялися і співають. Славлять милість Господа та просять допомоги собі, мріють про нову Батьківщину, яка буде їм матір’ю рідною, а не мачухою. Чисто так співають, щиросердно. Я підійшов ближче, до щілини в стіні складу припав оком і дивлюся. Сектантів десь біля сотні, якщо з дітьми рахувати. Так видається, що вони тут і живуть. На сіні та ящиках сплять, але і в біле одягнені, й про Бога на забувають. Воно-то, звісно, сектанти, дрова для пекла, як панотці кажуть. Але тут я сумніваюся. Бо ж часто є таке, що от людина не православна, а живе праведно, Бога почитає, людей не ображає. Невже і їй до пекла, разом із грішниками, зі всякими душогубами?