Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Звик працювати сам. Якщо щось дізнаюся, то одразу повідомлю.

Вони сказали адресу, де тепер жили, і пішли. Я кілька разів пройшовся біля будинку. У центрі, двоповерховий, за високим парканом. Розкішний будинок, мабуть, були у цих сектантів гроші. Далі пішов у поліцейський відділок. Там спитав слідчого, який убивством займається. Виявилося, що слідчий був на обіді. Дав рубль поліцейському, і той провів до сусіднього ресторану.

– Тут вони. Вже тиждень не вилазять, – поліцейський був явно невдоволений.

– А що святкують?

– Та багато чого. Авто купив, дружину сплавив на води, тепер хористок мацає.

– Багатий, мабуть?

– Та не дуже був, а оце прибило йому грошенят.

– І від кого?

– А тобі для чого? – питає і нахабно дивиться так. Я йому ще рубль даю. Він бере, але погляд не пом’якшує. – Ти хто такий? Чи документи в тебе перевірити? Може, ти бунтівник якійсь?

Це я винен був, бо коли рубль діставав, то показав гаманець свій тлустий. Поліцейський і зацікавився. Я аж головою закрутив від такого нахабства. А поліцейський за руку мене схопив, дивиться, наче на здобич.

– Документи давай! – насідає.

– Ти як зі співробітником охоронного відділення балакаєш! – як зашиплю й очі вирячив, аж затрусився весь. – У каталажку схотів, дурню?

Та як тицьну йому в обличчя посвідченням. І нічого, що воно вже скільки років не дійсне. Не дійсне, а діє! Онде городовий весь побілів, руками махає, головою крутить, вибачення просить.

– Та я ж що, та я не знав! Вибачте! Службу несу! І подумати не міг! Охоронне відділення поважаємо! Дуже, дуже поважаємо! – ледь не руки цілує.

– Іди вже, горе. Комусь скажеш, що бачив мене – голову відірву!

Він і позадкував, усе кланявся.

– І гроші поверни!

Він віддав мої два рублі і ще своїх два доклав, так злякався.

Хотів з мене злупити, а довелося самому заплатити. Ну, дякувати Богові, хоч охоронне відділення досі поважають у нашому Отєчєстві. Зайшов я до ресторану, дав швейцарові рубль і спитав за пристава. Відвели мене до дверей окремого кабінету, з якого чутно було пісні огидним чоловічим голосом та жіночі крики. Я увійшов і побачив стіл, ущерть заставлений пляшками з-під шаманського. За столом сидів п’яний чоловік, невеличкий, лисуватий, зі щурячим обличчям, та кілька дівок із голими плечима, а в деяких і цицьки були голі.

– Ану пішли звідси! – гримнув на них. Вони все одразу зрозуміли і втекли. А пристав на мене вирячився п’яними очима, лупає, не розуміє, що відбувається.

– Ти… ти… ти що? – питає, ледь язиком повертає. Воно й не дивно, бо он скільки видудлив.

Я узяв квіти з вази, викинув під стіл, а воду вилив на пристава, щоб допомогти йому протверезіти. Пристав скрикнув, почав бік собі мацати, мабуть, револьвер шукав. Забув, сердега, що без штанів сидить, навіть, без спіднього.

– Ти хто такий? Та я, та я! – шипить на мене.

– Сядь і слухай сюди, – кажу йому. Ще не втратив уміння говорити переконливо. Він сів, дивлюся, що швиденько так протверезів, чи від води холодної, чи з переляку. – Мене звати Іван Карпович Підіпригора. Чув про такого?

– Іван Карпович? Звісно чув! Як же не чути! Я всі оповідки ваші читаю! Іване Карповичу! Це ви?

– Це я. Слухай далі. Я займаюся справою вбитого сектанта. Семенова.

– Семенова? – лякається пристав, і одразу по ньому видно, що пальці знати [2] Пальці знати – тобто невміло приховує. .

– Семенова. І від тебе, приставе, залежить, як я напишу про цю справу. Чи так, що тебе військова контррозвідка одразу за шкірку візьме, чи так, що керівництво в Петербурзі вирішить тебе наґородити. Зрозумів?

– А-а-а, а до чого тут військова контррозвідка?

– А до того, що Семенов мав справи з консулом Уругваю.

– Так це тому, що сектанти виїздити збиралися! І нехай їдуть собі!

– А ти знаєш, що Уругвай – союзник Німеччини! Не явний, а таємний! – гримаю я.

– Союзник? – пристав лякається, хапається руками за голову.

– Союзник. То що, хочеш до контррозвідки потрапити?

– Ні! Ні! Не хочу!

– Тоді розповідай про вбивство Семенова. Що там сталося?

– Та що, пограбування. Троє кримінальників. Двоє місцеві – Петро Шкура та Васька Пшонка, а ще один з Одеси, жидок, Сіма Ширман.

– Як-як? – перепитую я і згадую свого одеського знайомця, з яким двічі вже стикався.

– Сіма Ширман.

– Може, Фіма? – перепитую.

– Та хрін їх, тих жидів, розбереш. Може, і Фіма.

– Дебелий такий, круглопикий, з кучерявим волоссям?

– Так точно! А ви звідки знаєте? – святобливо дивується пристав.