Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ізабелла померла, – я це кажу, і очі мої мокрішають, а голос тремтить.

– Мої співчуття, Іване Карповичу. Мабуть, вона була незвичайною жінкою.

– Так. Але, але я ж від щирого серця… чому ні?

– Бо ви кохаєте іншу. Це я кажу без претензії. Борони Боже. Просто я вважаю, що єдиною причиною шлюбу є кохання, велике кохання. Але велике кохання – то дуже рідкісне диво, з яким щастить далеко не всім. То не треба сумувати за ним. І коли немає кохання, можна радіти різним приємним дружбам. Ось таким, як у нас із вами, Іване Карповичу. Я буду дуже рада, якщо наша дружба продовжиться, але зрозумію й інший ваш вибір.

Ми сидимо, я дивлюся у стіл, Єлизавета Павлівна дивиться на мене. Нарешті я піднімаю очі.

– Я перепрошую…

– Іване Карповичу, вам немає за що перепрошувати. Зовсім. Я дуже ціную вашу пропозицію, відповідальну і турботливу. Навіть пишаюся нею. Чесне слово. Просто ви не врахували, що часи змінюються і змінюються люди. Моя б матір, тим більше бабця, були б дуже нещасливі, якби жили самі, і з радістю б прийняли подібну пропозицію. Але мені добре і так, я не бачу жодної трагедії в тому, що живу сама. Більше того, я бачу в цьому серйозні переваги. Ви ж виходили з того, що самотність для жінки – це якась вада чи нещастя, якого неодмінно треба позбутися. Це старий, патріархальний підхід, який зараз уже не працює, принаймні щодо мене.

Я киваю головою, в мене починає сіпатися око.

– Господи, Іване Карповичу, ви такі сумні, що вже мені хочеться просити у вас вибачення. Я зовсім не хотіла вас засмутити, просто я дуже поважаю вас і тому була з вами чесною.

– Все добре, Єлизавето Павлівно, я не засмутився, а здивувався. Завжди вважав, що добре відчуваю і розумію час, у якому живу, а зараз от щось змінилося, а я й не помітив. Ловив ґав.

– Нічого дивного, Іване Карповичу. Ми з вами живемо в часи змін. І те, що ми бачимо, – це тільки початок великих перетворень, результатом яких буде повне й остаточне вивільнення жінки.

– Розумію. Дуже радий за жінок. Але це свято не для мене, – я хутко підводжуся і строго дивлюся на господарку. – Чи не могли б ви повернути мені букет та корзинку, я повертаюся додому.

Тут уже настала черга Єлизавети Павлівни дивуватися. Он з яким розгубленим подивом дивиться на мене.

– Букет та корзинку?

– Так точно, – я роблю кам’яне обличчя і закусюю губу, роблячи вираз крайньої образи.

– Звісно, зараз, – вона підхоплюється, я вичікую, поки зробить кілька кроків, і регочу.

– Ну от бачите, Єлизавето Павлівно, хоч один раз і я зміг вас сьогодні здивувати. А то що ж, мені тільки сюрпризи?

Вона дивиться на мене, намагається зрозуміти, чи жартую, чи ні.

– Єлизавето Павлівно, беріть корзину, там шампанське та наїдки. Давайте добряче відсвяткуємо першого гарбуза в моєму житті!

– Ох, Іване Карповичу, ви мене справді спіймали! Я вже встигла здивуватися, що могла мати стосунки з отаким феєричним мерзотником!

– Давайте вип’ємо, бо мені досі соромно за свій візит.

– Іване Карповичу, геть сором! Між друзями його не мусить бути. Я ж сподіваюся, ми залишимося друзями?

– Я в цьому впевнений, мила Єлизавето Павлівно, і давайте той, змиємо бризками шампанського неприємний осад цього непорозуміння!

– Це вас граф навчив? – цікавиться вона.

– Ні, сам опановую високий штиль. Що ж, у такому костюмі та по-мужицьки балакати?

Ми випили, поїли, посміялися, і зробилося мені легко і затишно, як завжди бувало в Бахмачі. Воно-то, звісно, пошився трохи в дурні, але не страшно пошитися, страшно не виправитися.

У приємному товаристві час летить непомітно, то прокинувся я вже по обіді наступного дня від того, що у двері Єлизавети Павлівни стукав хтось, і стукав наполегливо. Єлизавета Павлівна накинула халат і пішла подивитися, а я швидко одягнувся. Ще за часів служби в конторі звик тримати одяг напоготові і поруч, то коли моя приємна товаришка повернулася, я вже був у тому розкішному піджаку з потайною кишенею.

– Хто там?

– Та якісь дядьки. Страшнуваті, я і відчинити не наважилася.

– Зараз подивлюся.

Поки йшов до дверей, перевірив револьвер у потайній кишені, бо всяке могло бути. Потім визирнув у віконце і побачив трьох чоловіків: високих, худих, з довгими бородами і в чорному одязі. Мабуть, заморилися стукати, то всілися перед дверима чекати. З їхнього вигляду зрозуміло було, що нікуди звідси не підуть, чекатимуть хоч день. Небезпечними вони не виглядали, то я відчинив їм двері.

– Доброго дня.